Коли я їхав уздовж вулиці Голубиної, саме сходило сонце. Ґрінбраєр, чи, як його називали місцеві, єдине незоране поле в Гатліні, потроху оживав й готувався до сьогоднішнього інсценування. Цікаво, що я навіть не чув залпів артилерії за вікном — у моїй голові вони звучали гучніше.

* * *

Коли я злетів на веранду Рейвенвуду, мене гавкотом зустрів Мовчун. Ларкін теж стояв на сходах, притулившись до колони. Він був у шкірянці й грався зі змією, яка обвивалася навколо його руки. Спочатку я бачив його руку, потім — змію. Він робив це так само просто, як майстерний гравець тасує колоду карт, і я на хвилину розгубився від цього дійства. А ще від того, як гавкав Мовчун. Чесно кажучи, я не міг збагнути — гавкає він на Ларкіна чи на мене. Мовчун належав Мейкону, а ми з Мейконом не надто товаришували.

— Привіт, Ларкіне.

Він байдуже кивнув, і з його рота виринула хмарка пари, схожа на кільце диму. Вона попливла у холодне повітря і теж перетворилася на тоненьку білу змійку, котра вхопила свого хвоста і почала поглинати його, аж доки геть не зникла.

— На твоєму місці я б туди не заходив. Твоя дівчина… як би це сказати? — кусається…

Змія оповилася навколо його шиї — і перетворилася на комір шкірянки.

Тієї миті двері відчинила тітка Дел.

— Нарешті ти прийшов, а ми всі тебе чекаємо. Ліна в себе в кімнаті й нікого туди не впускає.

Я подивився на тітку Дел — вона була як ніколи розгублена. З її плеча мало не спадав шарф, окуляри сиділи на носі навскоси, а й без того кривувата ґулька розкрутилася в сиві пасма. Я нахилився, щоб обійняти її. Від неї пахло старими шафами Сестер — лавандовими ароматизаторами і постіллю, що передавалася з покоління у покоління. Позаду неї стояли Ріс і Раян, похмурі, як відвідувачі лікарні, котрі не знають, що розповість їм лікар про близького для них пацієнта.

Знову скидалося на те, що маєток налаштовувався на настрій Ліни, а не Мейкона. Чи, можливо, вони почувалися однаково? Якщо ви можете описати колір злості, то уявіть — ним були залиті усі стіни. Гнів, чи щось таке тієї ж температури й густини, звисав з кожної люстри, обурення впліталося в товсті килими, що устилали кімнату, ненависть мерехтіла під кожним абажуром. Підлога потопала в моторошних тінях особливо глибокої чорноти, що просякала собою стіни і вже навіть поповзла по моїх кедах, поглинаючи їх імлою. Абсолютною темрявою.

Я навряд чи зміг би описати кімнату. Я більше відчував її, і відчуття це було не з приємних. Будинок тиснув на мене, і я не наважувався зробити крок на розлогі сходи, що вели до Ліниної спальні. Я підіймався ними вже сотні разів і не те щоб не знав, куди вони ведуть. Але сьогодні все було інакше. Тітка Дел поглянула на Ріс і Раян, що теж пішли за мною, нібито я вказував їм дорогу до невідомого поля бою.