— А як вона називається? — підозріло запитав я.

— «Шістнадцять місяців». Пам’ятаєш? Ота дивна пісня, яку ти не міг знайти в айподі. Минулого тижня вона вся прийшла мені — уся, до останнього рядочка! Ну, правда Рид трохи допомогла, — він усміхнувся. — Тож можна сказати, що в мене була муза.

Ну, що я міг відповісти! Від його слів у мене відібрало мову, але Ліна взяла мене за руку, Лінк ухопив мікрофон… і нічого вже не можна було зупинити. Лінк опустив стійку, щоб мікрофон опинився навпроти його вуст. Точніше, він мало не залазив йому в рот, і вигляд це мало дикий. Лінк устиг передивитися у Ерла чи не всі випуски MTV, і потрібно було віддати належне його прагненню виступити навіть під свист чи жбурляння помідорів. Він був сміливим хлопцем.

Сівши за барабани, Лінк заплющив очі, піднявши палички догори.

— Раз, два, три!

Похмурий гітарист із мотоциклетним ланцюгом ударив по струнах. Звук вийшов жахливий, і з обох боків сцени заволали підсилювачі. Я зморщився — концерт не обіцяв гарного продовження, а гітарист не припиняв рвати струни.

— Леді та джентльмени, якщо ніхто не проти, — Лінк вигнув брову, і натовпом прокотилися смішки. — Я б хотів поздоровити Ліну з днем народження! А тепер здіймайте руки і вітайте світову прем’єру мого нового гурту «Святі дриґачі»!

Він підморгнув до Ридлі, уявляючи себе Міком Джаґґером. Я хвилювався за Лінка і стискав Лінину руку. Дотик до неї був схожий на купання в озері, де поверхня води прогрілася, але на глибині панує холод. Мене пройняв дрож, але я не відпустив її руки.

— Сподіваюся, ти готова, бо його зараз закидають камінням, і ми повернемося до будинку за п’ять хвилин. От побачиш.

Ліна задумливо дивилася на сцену.

— Не знаю, не знаю.

Ридлі сиділа на краю сцени і пишалася, як новоявлена фанатка. Її волосся маяло від вітру, обвиваючи плечі білими і рожевими пасмами.

Потім я почув знайому мелодію — «Шістнадцять місяців». Підсилювачі горлали, але цього разу музика була не такою, як на Лінкових демо. Вона справді нагадувала якісну річ. Натовп почав шаленіти — нарешті джексонівці дочекалися танців. От тільки танцювали ми посеред поля маєтку Рейвенвуд — найсумнозвіснішої і найтаємничішої плантації в околицях Гатліна. Від цього шаленство лилося через край — нас переповнювала енергія, як від дикого рейву. Всі заходилися танцювати, а ще половина співала, чому я не міг повірити, адже ніхто раніше не чув цих слів. Навіть Ліна всміхнулася, і ми почали гойдатися в такт юрбі, не опираючись бажанню.

— Вони грають нашу пісню, — мовила Ліна, беручи мене за руку.