«Ридлі! І як я не здогадалась».

Ліна поглянула на тітку Дел і дядька Мейкона. Вони були в такому шоці, від якого їх би не врятувала жодна латина в світі. А от бабуся, не знайома з цим специфічним різновидом янголів, просто всміхалась.

— А чого поспішати? Дітки, залишайтеся та й поп’єте чаю.

— Привіт, бабусю! — озвався з-за дверей голос Ридлі. Вона саме ошивалася на веранді, так енергійно посмоктуючи льодяник, що здавалося — варто їй від нього відірватися — і вся вистава розвалиться, як карткова хатка. Цього разу для запрошення їй не знадобився я. Всього за кілька сантиметрів од неї був Ларкін. Він теж дивувався цьому дійству, та однак стояв навпроти Ридлі. Вона мало не вистрибувала з заниженої джинсової спідниці і тугого жилета, схожого на щось середнє між спіднім і уніформою дівчат з «перчених» журналів.

Ридлі прихилилася до одвірка:

— Сюрприз! Сюрприз!

Бабуся поставила чашку на стіл і знову взялася до в’язання.

— Ридлі, люба! Яка радість бачити тебе знову! В тебе зараз дуже промовистий вигляд. Певна, кавалерам не встигаєш ради дати, — миттєво всміхнулася онуці бабуся, хоч її очі не випромінювали щастя.

Ридлі надула губи, але льодяник не полишила. Я вийшов до неї на веранду.

— А скільки ще треба, Рид?

— Чого, Сірниченьку?

— Смоктати цього льодяника, щоб Саванна Сноу й Емілі Ашер самі влаштували Ліні вечірку?

— Довше, ніж можеш уявити, Донжуанчику, — вона висолопила до мене язика, вкритого синьо-червоними смугами. Видовище не для нервових.

Ларкін зітхнув і подивився повз мене.

— Там, у полі, близько сотні гостей. А ще є сцена, колонки і купа авто вздовж траси.

— Серйозно? — Ліна визирнула з вікна. — Точно. Сцена стоїть серед магнолій.

— Моїх магнолій? — скочив з крісла Мейкон.

Я знав, що все це фарс, влаштований Ридлі та її льодяником, і Ліна знала це теж. Та все одно в її зелених очах я бачив бажання піти на вечірку.

Це ж сюрприз, на який зібралася вся школа. Хіба ж такс свято не можна внести до списку обов’язкових подій для старшокласниці? Ліна могла змиритися з долею чародійки, але парії — ні.

Ларкін перевів погляд на Мейкона: