На якусь мить мені забракло слів, тому що сказати «я кохаю тебе» було б замало. Я не розповів їй про те, що вона врятувала мене від цього міста, від мого життя, від батька, від мене самого. Як три слова опишуть все, що накипіло на серці? Однак я вимовив їх, бо саме вони й могли все це сказати.
Я не«Я теж кохаю тебе, А. І завжди кохав».
Вона повернулася до мене, пригорнувшись до плеча, і моє підборіддя торкнулося її теплого волосся. Але тепло йшло і зсередини. Та частина її душі, яку вона так старанно ховала від мене і світу, нарешті відкрилась. І впустила мене. Ліна віддала мені трішки себе, ту дещицю, яка належала їй насправді. Я б хотів назавжди запам’ятати це відчуття, зберегти цю мить, як світлину, що здатна оживити спогади.
Я б хотів, щоб це тривало вічно.
Хоча від цієї вічності у нас залишилося тільки п’ять хвилин.
11. II Дівчина з льодяником
11. II
Дівчина з льодяником
Ми з Ліною досі танцювали, коли до нас крізь натовп пробився Лінк.
— Чувак, я тебе скрізь шукаю, — Лінк нахилився і вперся руками в коліна, намагаючись перевести дух.
— Що горить?
Вигляд у Лінка був стривожений, а це аж ніяк не нагадувало мого друга. Він зазвичай переймався лише тим, як би когось закадрити і заховатись від матері. Причому робив це одночасно.
— Твій батько. Він у піжамі, на балконі Полеглих воїнів.
Згідно з «Путівником Південною Кароліною», Музей полеглих воїнів належав до історичних пам’яток Громадянської війни. Але насправді це був звичайний старий будинок Гейлона Еванса, напханий різноманітним військовим раритетом. Гейлон з’їхав звідти до своєї доньки Віри, яка так прагнула стати членкинею ДАР, що дозволила місіс Лінкольн і їй подібним переробити будинок і перетворити його на єдиний музей міста.
— Цього ще бракувало!
Мало було терзати мене вдома, так батько й тут не зміг без пригод. Лінк не знав, як реагувати. Він, напевно, чекав, що я здивуюся, почувши про батькові прогулянки в піжамі, адже не відав, що таке відбувається щодня. Я зрозумів, що віднедавна Лінк узагалі мало що знає про мої справи, особливо зважаючи на те, що він — мій найліпший, а точніше — єдиний друг.
— Ітане, він сидить на балконі й нібито збирається стрибнути.
Я остовпів. Я чув його голос, але нічого не міг сказати. Останнім часом мені було соромно за батька, але я любив його, божевільного чи ні, й не міг дозволити йому скоїти такий вчинок. І не міг залишитися сам.
«Ітане, з тобою все гаразд?»