Але я закляк на місці. Лінк прочитав усе в моїх очах. Він знав, чого я боявся. Він стояв поряд зі мною на похороні мами і передавав білі гвоздики родичам, які клали їх на труну, в той час як ми з батьком з немигаючими, мертвими очима застигли над могилою.

— А що… як він уже стрибнув?

— У жодному разі. Я залишив з ним Рид, а вона б цього не допустила.

Здалося, що підлога під моїми ногами тріснула до самої землі.

«Якби вона захотіла, то спрямувала б на тебе свою силу і змусила б стрибнути зі скелі. І ти б стрибнув».

Я промчав повз Лінка нагору і за єдину мить окинув оком коридор. Усі двері були зачинені. Крім одних. Їхній блискучий сосновий поріг заливало місячне сяйво.

— Він тут, — мовив Лінк, але я вже й сам про це здогадався.

Коли я увійшов до кімнати, то здалося, що ми пролетіли крізь час. ДАР добре попрацювали: в одному кінці приміщення був величезний кам’яний коминок, над яким на довгій дерев’яній полиці скрапували воском згасаючі свічки. З настінних сепій дивилися загиблі солдати Конфедерації, а навпроти коминка стояло старовинне ліжко з балдахіном. Та щось псувало справжність цієї історичної атмосфери. Щось солодке й мускусне. Занадто солодке. Суміш небезпеки й невинності, хоча безневинною Ридлі аж ніяк не можна було назвати.

Вона стояла навпроти відчиненого балкона, її біляве волосся крутив вітер. Крізь навстіж розчинені двері хвилями вривалися запилені білі фіранки, нібито їх втягував протяг. Нібито батько вже стрибнув.

— Ось він! — гукнув Лінк до Ридлі, знов задихаючись від бігу.

— Бачу-бачу. То що, Сірничку, як живеться? — до гидоти солодко посміхнулася Ридлі, на що я машинально відповів посмішкою, мало не вивернувши сьогоднішній обід.

І пішов на балкон. Повільно. Завмираючи від жаху. А що як батько уже не там? Але він був. Стояв на краю парапету, з того боку перил, босоніж, у фланелевій піжамі.

— Тату! Стій, де стоїш.

Качки. Ідіотські зграї диких качок на піжамі, у якій він от-от стрибне з балкона.

— Ітане, не підходь! А то я стрибну.

Він говорив свідомо, впевнено і адекватно. За останні кілька місяців у нього вперше прояснилися думки, і він знову став схожим на мого справжнього батька. Саме це й наштовхнуло мене на думку, що говорить не він. За нього промовляла Ридлі, і це був апогей сиренівського дару переконання.

— Тату, ти не хочеш цього робити. Дай-но я тобі допоможу, — сказав я, зробивши кілька кроків йому назустріч.

— Ані руш! — викрикнув він, для більшої упевненості виставивши вперед руку.

— Ти ж не хочеш, щоб він допомагав тобі, Мітчеле? Ти хочеш миру. І знову побачити Лайлу, — Ридлі прихилилася до стіни, тримаючи напоготові отруйний льодяник.