— Що ти сказала?

Лінк щось говорив їй, але я нічого не чув. Лише її слова знов і знов різали мені вуха.

Як і з мамою.

— Це ти вбила мою матір? — я підійшов ближче. Мені було байдуже до її чарів і сил. Бо якщо це вона вбила маму…

— Тихше, "тихше, здорованю. Звісно, не я. Це трапилося трішки раніше.

— Ітане, та що це коїться? — озвався позаду мене Лінк.

— Вона не та, за кого себе видає. Вона… — я не знав, як зрозуміло пояснити це Лінку. — Вона сирена. Тобто відьма. І вона впливає на тебе так само, як зараз впливає на батька.

Лінк зареготав.

— Відьма. Ну ти даєш, чувак!

Я ж не зводив з Ридлі очей. Вона шкірилася і перебирала Лінкове волосся.

— Ну ж бо, любчику, ти й сам знаєш, що закохався не в цяцю-дівчинку.

Я гадки не мав, як далеко вона може зайти, але після її вистави у Рейвенвуді не сумнівався, що вбити для неї не складно. Даремно я інколи думав, що вона була просто підірваним дівчиськом. Я втратив здоровий глузд і лише зараз усвідомив наскільки.

Лінк дивився на нас по черзі, не знаючи, хто каже правду.

— Я не жартую, Лінку. Мав би раніше тобі сказати, але хоч зараз почуй: я не брешу. В іншому разі чого б це раптом вона хотіла вбити мого батька?

Лінк почав ходити вперед-назад, досі не ймучи мені віри. Напевне, він вирішив, що я псих. Від усього сказаного я б і сам почав уважати себе психом.

— Ридлі, це правда? Ти мене причарувала?

— Хочеш усе знати?

Батько прибрав одну руку з поруччя і витягнув її, як балансуючий еквілібрист.