— Не промовляй імені моєї матері, відьмо!

— Рид, що ти робиш? — зупинився у дверному проході Лінк.

— Не втручайся, Веслі-Преслі. Це тобі не баскетбол.

Я став між Ридлі й батьком, нібито моя присутність могла затулити його від її чарів.

— Ридлі, навіщо тобі це? Він, Ліна, я… батько тут ні до чого! Якщо хочеш мститися мені — мстись, але його облиш.

Вона голосно розсміялася — зло і вульгарно, закинувши голову.

— Та до чого тут ти, Сірниченьку! Я просто виконую свою роботу. Жодних особистих рахунків.

У мене аж кров похолола в жилах: вона виконує свою роботу.

— Для Сарафини, так?

— Облиш, Донжуанчику, а на що ти розраховував? Ти ж бачив, як зі мною поводиться мій дядько. Уся ця сімейка… навіщо на них зважати?

— Рид, про що ти? Хто така Сарафина? — наблизився до неї Лінк. На мить мені здалося, що на обличчі Ридлі промайнула якась іскра, ледь помітна емоція, так схожа на справжню.

Але Ридлі одразу відігнала її геть.

— Гадаю, тобі час повернутися на вечірку, еге ж, Веслі-Преслі? Твій гурт розігрівається перед новим виступом, а ти ж не забув, що ми записуємо їх для твого демо? Я його особисто відвезу до звукозаписних компаній Нью-Йорка, — мурчала Ридлі, не зводячи з Лінка очей. Лінк вагався, не знаючи, повертатися йому не вечірку чи ні.

— Тату, послухай мене. Ти не хочеш цього робити, вона керує тобою. Вона здатна впливати на людей, і саме це й робить. Мама б не схвалила твого вчинку.

Я чекав хоч на якусь ознаку того, що він мене чує. Але… він просто дивився у пітьму. У тиші було чутно, як удалині скрегочуть багнети і батькові ровесники вигукують військові гасла.

— Мітчеле, тобі більше немає заради чого жити. Ти втратив дружину, не можеш більше писати, а Ітан за кілька років поїде до коледжу, і все. Чому ти не хочеш запитати його про коробку з брошурками коледжів під ліжком? Ти залишишся сам!

— Замовкни!

Ридлі розвернулася до мене і розгорнула вишневий льодяник.

— Мені шкода, Сірничку. Справді шкода. Але всі грають свою роль, і ця — моя. З твоїм татом сьогодні дещо трапиться. Як і з мамою колись.