— Тату, стій!

— Рид, не треба, — Лінк повільно підходив до неї. Навіть ланцюжок його гаманця дзеленчав голосніше за його обережні кроки.

— Ти що, не чув — твій друг сказав: я відьма. Погана відьма, — вона зняла окуляри і знову показала золоті котячі очі. Я почув, як Лінку перехопило подих, нібито він побачив їх уперше. Та за мить переляк зник.

— Можливо, так і є, але не така ти вже й погана. Я знаю. Ми ж були разом. Ділилися секретами.

— Це входило в план, Моторний. Я шукала лазівку, щоб підібратися ближче до Ліни.

У Лінка скисло обличчя. Хай що зробила з ним Ридлі, хай як причаровувала, почуття брали гору.

— Ти що, брехала? Я тобі не вірю.

— Вір не вір, а це правда. Все це чиста правда, якщо вона у мене взагалі може бути чиста.

Я бачив, як батько балансує на парапеті, витягуючи руку і махаючи нею, ніби крилом. Він начебто перевіряв, чи зможе злетіти. За кілька метрів від нас на землю упала гільза, викинувши в повітря хмару пилу.

— А як щодо вашого з Ліною дитинства? Ви ж були як сестри! Навіщо тобі завдавати їй болю?

Ридлі змінилася, на її обличчі промайнуло щось схоже на жаль. Насправді?

— Це від мене не залежить — не я віддаю накази. І я вже сказала — така в мене робота. Забрати Ітана від Ліни. До цього старого мені діла немає, але він несповна розуму. Клепки не вистачає, зрозумів? — Ридлі прокрутила в роті льодяник. — Він просто легка здобич.

«Забрати Ітана від Ліни».

Вона влаштувала все це, щоб Ліна залишилася сама. Я раптом чітко почув голос Арелії, як тоді, коли вона стояла поруч зі мною навколішках.

«Її береже не дім… Жодному чародію не стати між ними».

І я цього не збагнув? Який же я бовдур! Питання було не в моїх силах, і не в мені самому, а тільки в нас!

У силі, яка виникала між нами, коли ми були разом. Коли знаходили одне одного під дощем на Дев’ятому шосе. Коли повертали на розвилці в один бік. Для чого нам усі ті закляття — ми й так були разом! А тепер, коли нас роз’єднали, я став безсилим. І Ліна залишилася сама того вечора, коли найбільше потребувала моєї допомоги.

В голові запаморочилось, я забув про час і пам’ятав лише одне: не можу втратити ще одну рідну душу. Я побіг до батька, і хоча він був мало не на відстані руки, мені здалося, що до моїх ніг прив’язали гирі. Ридлі поворухнулася, її волосся закрутилося стрічками горгонівських змій.

Лінк випередив її і схопив за плече: