Не може бути!

Ліна зміряла її гнівним поглядом і підняла долоні у захисному жесті.

— Правда? А що кажуть про червиві яблука?

— Нічого. Ніхто ще не дожив до того, аби щось про це сказати.

Потім місіс Лінкольн повернулася до мене й Лінка, крутнувши квітчастою сукнею, мільйонами пишних спідниць і косою. Вона пильно подивилася на нас блискучими золотими очима.

— Мені так шкода, Ітане. Я сподівалася, що наше знайомство відбудеться за інших обставин. Адже не щодня зустрічаєш першого бойфренда своєї дочки, — сказала вона й обернулася до Ліни. — Та й власну дочку теж.

Я мав рацію. Я впізнав її.

Сарафина.

За мить обличчя місіс Лінкольн, її сукня і все тіло у буквальному сенсі почало розколюватись вздовж. Її шкіра розгорталася, як пожмакана обгортка цукерки, а тіло спадало, немов скинуте з плечей пальто. Усередині з’явився хтось інший.

— У мене немає матері! — викрикнула Ліна.

Сарафина кліпнула, удаючи образу через те, що її не визнали ріднею. Але ж нею вона й була. Принаймні зовні. У неї, як і в Ліни, було довге хвилясте волосся. От тільки якщо Ліна інколи здавалася моторошно вродливою, то Сарафина була просто моторошною і все. Як і в Ліни, у її матері були продовгуваті витончені риси обличчя, та на відміну від доньчиних смарагдових очей, вона мала вогненно-золоті, як у Ридлі чи Женев’єви. У цих очах і полягала вся суть.

Сарафина була одягнена у темно-зелену оксамитову сукню з корсетом, частково сучасного і частково готичного стилю початку минулого століття. Разом з тим на ній чорніли високі мотоциклетні черевики, у яких вона в буквальному сенсі вийшла з тіла місіс Лінкольн. Останнє за лічені секунди знову склалося в одне ціле, нібито зшите по невидимому шву. Місіс Лінкольн так і лежала в траві з задертим криноліном, що відкривав її панчохи до колін і шари нижніх спідниць.

Лінк був у шоці.

Сарафина випросталася, здригаючись і струшуючи з себе вагу чужого тіла.

— Смертні. Ваше тіло — це щось абсолютно нестерпне, незграбне і незручне, занепокоєне лише тим, чим би напхати кендюхи. Фу, бридкі створіння!

— Мамо! Мамо, отямся! — Лінк щодуху гамселив по стіні, яка, вочевидь, була чимось на кшталт силового поля. Хай яким чудовиськом здавалася місіс Лінкольн, вона була Лінковим рідним чудовиськом, і навряд чи йому було легко бачити її, роздерту навпіл, як якісь біологічні відходи.

Сарафина махнула рукою, і тепер Лінк без звуку тільки ворушив губами.

— Так-то краще. Тобі взагалі пощастило, що я не перебувала в її тілі весь останній час. Бо в іншому разі давно б тебе вбила. Навіть перелічити не можу, скільки разів хотіла зробити це з нудьги за обіднім столом, підтримуючи розмову про твій ідіотський гурт.