Тоді Ліна гупнула ногою, і земля під нею задрижала, прокотившись хвилею аж до моїх ніг. Уперше за всю історію Галіна у ньому трапився землетрус. Сарафина посміхнулася, бо розуміла, що Ліна втрачає контроль, а вона — набуває сили. Над їхніми головами знову пронеслася блискавиця.

— Досить, Сарафино! — понад полем пролунав голос Мейкона, який з’явився нізвідки. — Дай моїй племінниці спокій.

Сьогодні, у світлі місяці, був не таким, як зазвичай. Не так людиною, як тим, ким він був насправді. Іншим. Його обличчя помолодшало й схудло, він налаштувався на бій.

— Це ти про мою доньку? Яку сам у мене вкрав? — Сарафина почала розминати пальці, як солдат, що перед битвою перевіряє свій арсенал.

— Нібито ти колись про неї дбала, — спокійно відповів Мейкон. Потім він розправив як завжди бездоганний піджак, і з кущів вискочив Мовчун, який наче аж з лап збився, наздоганяючи Рейвенвуда. Сьогодні Мовчун теж став тим, ким був насправді: величезним вовком.

— Мейконе, яка честь! Шкода лише, що я проґавила вечірку з нагоди шістнадцятиріччя моєї рідної доньки. Але мені про неї розповіли, тому нічого. За кілька годин іще ж буде обрання, а от цього я нізащо в світі не проґавлю.

— Що ж, тоді доведеться тебе засмутити. Ти не запрошена.

— Справді шкода. Адже я особисто запросила декого, хто згоряє від бажання з тобою зустрітись.

Сарафина посміхнулась і махнула пальцями. Так само швидко, як Мейкон, з’явився інший чоловік. Він виріс біля верби, де ще мить тому не було нікого.

— Гантинг? Де вона тебе відкопала?

Гантинг, трішки вищий і молодший за Мейкона, був схожий на нього як викапаний. Він мав таке ж гладко зачесане чорне волосся і бліде обличчя — от тільки якщо Мейкон нагадував джентльмена з Півдня колишніх часів, то Гантинг вигляд мав сучасний і викличний. Одягнений в усе чорне — светр, джинси і шкіряну льотну куртку — він більше скидався на кінозірку з журнальних сторінок, тоді як Мейкон — на Кері Гранта. Але в одному було не помилитись: він теж був інкубом і до того ж — якщо існує такий розподіл — не добрим. Хай хто такий Мейкон Рейвенвуд, а Гантинг був схожий на нього хіба що зовні.

Він удав посмішку — чи, можливо, так дійсно мали посміхатися інкуби — і почав колами ходити навколо Мейкона:

— Брате-брате, скільки років ми не бачилися — цілу вічність?

Мейкон не відповів на його посмішку.

— Не так і багато. Не дивно, що ти зв’язався з такою, як вона.

Гантинг зайшовся вульгарним, розкотистим сміхом.

— А з ким я мав зійтися? Зі збіговиськом світлих чародіїв? Вчинити, як ти? Дурість. Як і сама ідея того, що ти можеш утекти від своєї суті, від родинного спадку.