Ліна вперто похитала головою і піднесла долоні. Прогримів грім, і дощ полився густими потоками води. Їй довелося перекрикувати зливу:
— Так відбувається завжди! Так відбулося з Ридлі, Ріс і Ларкіном.
— Твоя правда, але ти інша. Сьогодні тебе не обиратимуть. Ти повинна будеш обрати сама.
Слова застигли в повітрі. «Обирай сама». Здалося, що ця фраза могла зупинити відлік часу.
Ліна зблідла як смерть. На якусь мить мені здалося, що вона знепритомніє.
— Що ти сказала? — прошепотіла вона.
— У тебе є вибір, і я певна, що дядько тобі нічогісінько про це не розповів.
— Не може бути, — слова Ліни ледь чулися в поривах вітру.
— У тебе є вибір, тому що ти моя дочка, друга природниця в родині Дюкейнів. Хоч зараз я і катаклістка, але свого часу була першою природницею нашого роду.
Сарафина зробила паузу і проказала вірш:
Першій темною бути, Та друга може все повернути.
— Я нічого не розумію, — Ліна не встояла на ногах і, оповита чорним мокрим волоссям, упала навколішки простісінько посеред бруду і високої трави.
— У тебе завжди був вибір, і твій дядько про це знав.
— Я тобі не вірю! — Ліна замахнулась, і грудки землі пролетіли в поривах вітру. Я заплющив очі від бруду й каміння, що неслося на нас звідусіль.
Я намагався крізь грозу докричатись до Ліни, але вона мене не чула.
— Не слухай її! Вона темна. Їй до всіх байдуже, ти казала мені це сама!
— А навіщо дядьку Мейкону приховувати від мене правду? — запитала Ліна, дивлячись прямісінько на мене, ніби я єдиний у всьому світі міг їй відповісти. Але я не знав. Мені зовсім не було чого сказати.