– І тобі не соромно таке говорити?

– А чому мені має бути соромно? То ти загарбаєш усю славу цього починання?!

– Постараюсь, щоб і тебе було відзначено.

– Дякую! Якщо йдеться про Цифровий Хрест, то я можу його й сам собі тут вручити.

– Не годиться самому себе нагороджувати.

– Ну, то мене нагородить Факультетська Рада.

– Але ж усі твої вчені, увесь професорський склад – це самі Трурлі!

– У чому, власне, ти хочеш мене переконати? В тому, що моя доля – це доля в’язня, невільника, а простіше, підданого? Я й сам про це добре знаю.

– Не сварися зі мною, а розказуй, ти ж знаєш – я робив це не заради себе! Йдеться про Щасливе Буття!

– А що мені з того, що десь, може, виникне Щасливе Буття, коли я тут і очолюю цілий університет, тисячу кафедр, деканів, цілу дивізію Трурлів, однак не зазнаю щастя, бо його не може бути в машині, і навіки залишуся в катодах і пентодах? Хочу негайно вийти звідси!

– Та ж це неможливо, ти добре знаєш. Кажи, до чого дійшли твої вчені!

– Оскільки ощасливлення одних завдяки нещастю інших з погляду етики неприпустиме, то коли б я навіть і сказав тобі, і якби ти створив десь щастя, воно вже у сповитку буде осквернене моєю бідою, отож, не кажучи нічого, я застерігаю тебе від ганебного, паскудного, з усіх оглядів бридкого вчинку.

– Якщо ти говоритимеш, то це означатиме, що ти присвятив себе для добра інших, отож твій вчинок стане високим, шляхетним, справедливим.

– Сам посвячуйся!

Трурля вже чорти почали хапати, але він стримав себе, бо добре знав, з ким має справу.

– Слухай, – сказав він. – Я напишу дисертацію і стверджу в ній, що відкриття належить тобі.

– А як ти напишеш, хто є автором дисертації – Трурль, чи Трурль цифровий, теоргруповий і електронний?

– Напишу всю правду, слово честі.

– Ха! Це означає, що ти напишеш, як ти мене запрограмував, тобто – що ти мене придумав!

– А хіба це неправда?