– У пив…ниці, – пробелькотів Трурль, підло брешучи, бо давно вже вивіз їх, три рази обернувшись, до Міської Бібліотеки. Але, на щастя, труп його вчителя не міг цього знати, отож, задоволений з виявленої проникливості, сказав досить ласкаво:

– Ясно. Хоч би там що, а той Щастетрон зовсім‑таки абсолютно ні до чого, оскільки сама думка про те, що Туманності, Планети, Місяці, Зірки, Пульсари та інші Квазари слід було по черзі переробити на самі лишень ряди Екстаторів, може народитися лише в мозку, зв’язаному топологічним вузлом Мьобіуса і Клейна, тобто в перекривленому у всіх вимірах інтелекті. От! До чого дійшло! – знову запалав гнівом небіжчик. – Накажу поставити на хвіртку англійський замок і зацементувати цей дзвінок надгробка! Твій друг – Кляпавцій таким самим дзвінком вирвав мене з милих обіймів смерті торік, а може, то було позаторік, бо, як ти легко можеш здогадатися, я не маю тут ні годинника, ні календаря, і я змушений був воскресати з мертвих тільки тому, що той мій знаменитий учень не міг сам дати собі ради з метаінформаційною антимонією теореми Аристоїда. Тож я, порох у поросі, я, труп, маю пояснювати йому з труни такі речі, про які написано в кожному більш‑менш порядному підручнику континуально‑топотропної інфінітезималістики, а він про це й не чув. О Боже! Боже! Як жаль, що Тебе немає, бо ти б, певне, зараз так дав цим кіберсинам!

– А… то Кляпавцій був тут… е… у Пана Професора?! – зрадів і водночас страшенно здивувався Трурль.

– Авжеж! І словом не прохопився, га? Вдячність роботів! Був, був. А тебе це тішить, еге ж? І скажи, скажи сам, – пожвавішав небіжчик, – ти, котрого тішить звістка про приятелеву невдачу, хотів ощасливити весь Космос! А чи не надумав ти твоєю дубовою головою, що спершу треба б було зоптималізувати власні етичні параметри?!

– Пане і Магістре, а також Професоре! – швидко сказав Трурль, прагнучи відвернути увагу розлюченого старого від своєї особи. – чи проблема ощасливлення нерозв’язна?

– От іще, звідки, чому?! Просто, в такому вигляді вона лише хибно сформульована. Бо що таке щастя? Це просте, як дріт. Щастя це дифракція, тобто екстенсор метапростору, який відділяє вузол навмисних колінеаційних копій від навмисного об’єкту при встановлених омега‑кореляцією граничних умовах в альфавимірному, тобто, зрозуміло, що неметричному продовженні підсонячних агрегатів, званих іще моїми, тобто Кереброновими, супергрупами. Певна річ, ти навіть не чув про підсонячні агрегати, над якими я працював сорок вісім років і які є похідними від функціоналів, які ще називають антиноміалами моєї Алгебри Суперечностей?!