– Ну, що ти там знову наброїв? Напсував, накрутив, наплутав, а тепер порушуєш вічний спочинок старого вчителя, щоб виручав тебе з халепи? Не шануєш, невігласе, мертвих, яким уже нічого не треба від світу! Ну, кажи вже, кажи, коли навіть у могилі не даєш мені спокою!

– Пане й Магістре! – Вже трохи бадьоріше сказав Трурль. – Ви, як завжди, маєте рацію… Не помиляєтесь, так воно і є! Я наплутав… і не знаю, що робити далі Але я зважився потурбувати Вашу Честь не заради себе! Турбую Пана Професора, бо цього вимагає вища мета…

– Галантну красномовність та інші викрутаси можеш повісити на кілок! – забуркотів з могили Кереброн. – Бо ти не даєш мені спокою в могилі через те, що напевно заклався та ще й посварився з отим твоїм другом і водночас суперником, як його там… Клоп… Кліп… Кляп… а щоб тебе!

– Кляпавцієм! Саме так! – швидко підказав Трурль, мимохіть виструнчуючись від того бурчання.

– Саме так. І замість обговорити проблему з ним, ти, як дуже гордий, пишний і, власне, просто страшенно дурний, серед ночі турбуєш холодні останки старого вихователя. Так було, га? Ну, кажи вже, кажи, телепню!

– Пане й Магістре! Справа зайшла про найважливішу в цілому Всесвіті річ, тобто про щастя всіх розумних істот! – випалив Трурль і, схилившись як до сповіді над ситечком мікрофону, почав квапливо й гарячково сипати в нього словами, детально, нічого не обминаючи, навіть не пробуючи щось приховати чи прикрасити, змальовував події, що сталися з часу його останньої розмови з Кляпавцієм.

Кереброн, спершу німий як могила, почав, за своїм звичаєм, раз по раз докидати в паузи Трурлевої розповіді дотепи, докори, дошкульні зауваження, іронічні коментарі, глузливе або й сердите покашлювання, але Трурлеві, якого вже понесло, все це було таке байдуже, що він, не зупиняючись, говорив, говорив, аж поки нарешті признався у своєму останньому вчинку, а тоді замовк, трохи задихавшись, і став чекати. Проте Кереброн, який досі, здавалося, ніяк не міг відкашлятись і вихрипітися, добру хвилину не озивався жодним звуком, жодним писком, а тоді мовив гучним, наче помолоділим басом:

– Ну, так. Ти осел. А осел ти тому, що лінтюх. Ніколи не хотів добряче посидіти над загальною онтологією. Якби я поставив тобі одиницю з філософії, а особливо – з аксіології, – а це був мій святий обов’язок, – ти не гасав би оце вночі по цвинтарю і не стукав би в мою домовину. Але визнаю: в цьому є й моя провина! Ти занедбував себе як ледацюга з ледацюг, як певною мірою обдарований ідіот, а я дивився на це крізь пальці, бо тобі добре давалися нижчі науки, ті, що походять від годинникарства. Я думав, що з часом, твій розум дозріє і змужніє. Адже, бовдуре, я тисячу разів, ні, сто тисяч разів товк на семінарах, що перш ніж почати щось робити, треба – подумати. Але йому, певна річ, думання й не снилося. Щаспобут побудував, великий винахідник, подивіться‑но на нього! В 10 496 році прапрофесор Неандер описав у «Квартальнику» машину, що гвинтик у гвинтик подібна до твоєї, а драматург Виродження, такий собі Більйон Цикшпір, написав на цю тему п’єсу, драму в п’яти діях, але ти ані наукових, ані літературних книжок навіть у руки не береш, хіба ж не правда?