Нарешті Трурль зупинився перед гратками, що оточували гранчастий, холодний своєю геометричністю надгробок, власне, просто шестикутну плиту, герметично припасовану до неіржавіючого цоколя. Трурль іще вагався, а рука вже крадькома сягала до кишені, де конструктор завжди носив універсальний слюсарний інструмент, і цього разу він скористався ним як відмичкою, відімкнув сталеву хвіртку і, затамувавши подих, підійшов до могили. Узяв обома руками табличку, на якій темніло вигравіюване рівними літерами прізвище його вчителя, і натиснув на неї відомим йому способом, так що вона відхилилася, ніби вічко скриньки. Місяць зайшов за хмару, й стало так темно, що Трурль не бачив навіть власних рук, отож навпомацки, пучками пальців відшукав спершу щось схоже на ситечко, а обіч нього випуклу чималу кнопку, яку не відразу вдалося втиснути в глиб кружальця оправи. Нарешті натиснув на неї сильніше і завмер, наляканий власним вчинком. Але у глибині склепу вже зашурхотіло, прокинувся струм, тихенько, як наполохані цикади, задзижчали датчики, щось там загуло, й запала глуха тиша. Трурль подумав, що, може, відвологли дроти, і воднораз із припливом розчарування відчув полегкість, але в цю мить щось заскрипіло раз і вдруге, а тоді зовсім близько озвався вимучений, старечий голос:

– Що там таке? Що там знову? Хто мене кличе? Чого хоче? Що це за дурні пустощі після вічної ночі? Хто не дає мені спокою? Я маю щохвилини воскресати з мертвих тільки через те, що так заманулося якомусь голодранцеві, кіберзаблуді, га? Що, не вистачає відваги озватися? Тоді, я зараз як устану, як виламаю допису з труни…

– Па… Пане й Магістре! Це я… Трурль! – Видушив із себе не на жарт переляканий такою непривітною зустріччю Трурль, і одразу, схиливши голову, прибрав тієї покірної, школярської пози, якої прибирали всі Керебронові учні під градом його докорів, викликаних справедливим гнівом; одне слово, повівся так, наче за мить скинув десь так років шістсот.

– Трурль! – заскрипів голос. – Чекай‑но! Трурль? Ага. Ну, звичайно! Я міг би й сам здогадатися. Пожди, розбійнику.

Після цих слів так захрускотіло й заскреготіло, наче мертвий почав виважувати все віко крипти, отож Трурль відступив на крок, квапливо говорячи:

– Пане й Магістре! Прошу Вас не турбуватися, Ваша Ексцеленціє, я лише…

– Га? Що там іще? Гадаєш, що я встаю з могили? Чекай, кажу, бо мені треба лягти вигідніше. Затерп тут увесь. Ого! Мастило мені геть з усього повипаровувалось, так висох, що аж ну!

Ці слова справді супроводжувалися пекельним скреготом. Коли він стих, знов з могили озвався голос: