Гессі озирнулась і зрозуміла, що аура горя, синьо-сіра, холодна й гірка, горить так, як вогнище, котрого ніхто, крім неї, не бачить.

— Як би я хотіла допомогти їм… — шепнула вона, згадуючи про камеру, котра залишилась у будинку Магрі.

Але камера не працювала.

— То морські вдовиці. Їм не допомогти. Тільки треба часу.

— Невже нема засобу зробити їх щасливішими?

Магрі округлила очі, і Гессі зрозуміла, що це, мабуть, прозвучало дуже дивно й навіть жорстоко. Тому вона швидко зашепотіла:

— Тобто я б дуже втішилась, якби могла допомогти їм почуватися ліпше.

— Гестіє, вибач, що питаю. Але… тобі доводилося втрачати близьких, рідних людей?

Дівчина кивнула.

— І тобі допомагало щось? Розмови? Нові сукні? Тістечка? Гаряче вино? Тобі поліпшувало від розваг чи книжок?

— Ні. Але я вирішила тоді, що пам’ятатиму хороше. Усі в нашій родині згадували про ту людину лише зі смутком і скорботою. Я ж згадувала, яким хорошим він був. Сонячним, добрим і пречудовим. І тепер мене гріє думка про нього. Я геть не розумію, чому про тих, хто пішов, треба говорити лише зі смутком чи скорботою.

— Так говорять і про живих, я собі думаю. Зі смутком. Коли хочуть, щоб вони опинилися поруч.

— Але мало б бути інакше! Ми мали б більше радіти за інших. Незалежно від того, з нами вони чи ні.

— Але так ніколи не буде. — Магрі похитала головою.

— Чому ж?

— Оце ти смішна! Бо ж коли тобі хтось потрібний, то ти хочеш, щоб він із тобою був. Так уже люди створені. Так усі створені, хіба ні?

— Ну… так. Мабуть. Так. — Гессі провела поглядом молоду пару, котра минала їх, і на мить уявила, що це вона й блакитноокий.

— А якщо хочеш допомогти морським удовицям, то ми у вихідні влаштовуємо для них безкоштовні обіди, а ще ярмарки, де вони продають свої старі речі чи різні причандалля, які виготовляють. У Фіолле не заведено забувати про тих, хто в біді.

Гессі подивилась на те, як вузькі вулички стікаються з гір до центру, і подумала, що Фіолле — прегарне місце.

А потім Магрі провела її просто до фонтана, котрий позначав центр міста. І він зображував не корабель, а тільки давню морську богиню, легенди про яку розповідали маленьким дітям перед сном. Далі широка вулиця в один бік вела до набережної, а в інший — до величезного, круглого, мов блюдце, і викладеного білим каменем майдану Героїв. Його оточували мармурові арки, під якими на постаментах стояли лицарі й королі давнини і суворими поглядами дивились у бік моря, мовби кидали йому виклик.