— Слухай, Аїде, до речі, про мертвих! Коли Полі повернеться?

— Рано записувати його до мертвих.

— А як на мене, то саме час, — знов озвався Рама.

Направду, мене вже згризло, що я не знав, де Полі. І чи планує повертатись. Я подумки прокручував нашу останню розмову багато-багато разів. Те, як просто він погодився. Те, як без найменших вагань пішов — щоб допомогти Гестії. А я піддався дурним думкам та звинуватив його в тому, що він із Доанною…

Фона зникла одразу ж після того, як мені й Розе було висунуто обвинувачення. Проте її справи мене не турбували, а от якщо Полі не повернеться ще якийсь час, то його сили почнуть виходити за межі. І якщо не опанувати це вчасно, він помре.

* * *

Гессі не розуміла, як таке могло статися. Генріка лежала в ліжку, бліда, аж посіріла, очі її безтямно блукали по стіні, наче вона обмальовувала поглядом візерунки на шпалерах з рожевим і золотим — її улюбленими кольорами в дитинстві.

— Генрі… — Гессі присіла на край ліжка. — Генрі, я приїхала! Це я, Гестія.

Сестра не відповіла.

— Вона нічого не казала відучора. — Пані Моррінда змінила марлеву пов’язку із заспокійливими травами на чолі Генріки, проте та навіть не поворухнулась. Тільки її погляд повільно блукав по стіні.

Гессі стиснула руку сестри, а тоді вийшла в коридор, де на неї очікувала матінка.

— Що з Генрі? І чого ви написали, що вона мало не вмирає? Я так перелякалась! Ледь устигла на потяг!

— Оце не було чого їхати аж до Фіолле. — Матінка спохмурніла, але тоді, вже примирливо, докинула: — Ми тут і самі перелякались. Генрі зовсім раптово заслабла, майже перестала їсти й узагалі реагувати на будь-що. Лікар казав, що все з нею гаразд. Тобто вона просто надумала собі щось і чи то ображається, чи що. Стрес, бачте, великий.

— Отак ображається? — Гессі округлила очі. — На кого ж?

— На того…. На Олліша, на кого ж іще! — Матінка склала руки на грудях і пирхнула. — Не варто було дозволяти вам гуляти з ними. Усі ж знали, що та дружба ні до чого хорошого не приведе.

— І як її лікувати? — спитала Гессі вимогливо.

— Лікар вітамінів порадив. І заспокійливого. І щоб жодної тривоги… Що за рік! То ти хворієш, то Генріка! І в обох — бозна-що! Не могли б ви, як усі діти, підхоплювати застуду?

— Я постараюсь підхопити застуду, тільки-но вийде, — шепнула Гессі, щоб якось розвіяти атмосферу смутку, проте матінка жарту не зрозуміла.

Дівчина спустилася, схопила пальто з вішалки й вибігла надвір, на ходу застібаючи ґудзики. Розуміла, що треба якомога швидше дістатись до Оллішів.

— Гестіє? Гестіє, ти повернулась?