— Так буває, Генрі. І якщо вже Морґін не розумів, що всі ці Тавіші, Дей Маари та інші — це просто… Ох, я не мала цього казати. Я мала сказати щось інше. Знаєш, Генрі, просто це нормально, мабуть, що ми закохуємось і наші серця тріпочуть, а потім усе розбивається. Це нормально. Знаєш, я теж була закохана, я була така закохана… Але це теж нічого… нічого не дало. Не все так, як ми хочемо, Генрі. Не все те щастя, що здається нам таким спочатку. І взагалі — ти будеш щасливою, Генрі. Може, для цього треба більше часу, ніж я думала. Але ти будеш щасливою. І ти, і Морґін. Навіть без магічної камери. Вибач, що я не спинила тебе. Вибач, що не порадила тобі замислитись, що не порадила поговорити з ним чесно й відверто. Вибач, що я дозволила, щоб це зламалось. Я… я хотіла щастя для всіх, Генрі. Для всіх. Але не змогла досягти цього. Будь ласка, заговори зі мною. Я збожеволію, якщо ти не повернешся. Тільки не після Аїдена.

Генріка кліпнула і подивилася просто на Гессі. Її пошерхлі губи, вкриті дрібними тріщинами із засохлою кров’ю, ворухнулись:

— Хто такий Аїден?

* * *

Наступного дня Гессі прокинулась на світанку і тихо, щоб не потурбувати нікого, пішла до річки.

Туман ще затуляв сонце, хоча день, здавалося, буде погожим. Хвилі ритмічно котилися. Річка заспокоювала, як і море, гори та всі ті речі, котрі існують так довго, що здаються вічними. Здається, на їхньому тлі все не таке вже й вагоме.

— Я втратила вміння робити людей щасливими, — шепнула Гессі до води, спираючись на міст.

— Але ж ти все одно любитимеш їх, — відповів голос, і на мить дівчина затамувала дух з несподіванки.

Наступної миті вона зиркнула через плече, сподіваючись, що це блакитноокий. Що він повернувся. Що він її врятує, як у чарівній історії, і…

Проте то виявився не він.

— Ти все одно любитимеш їх. І цього досить.

Червоно-зелена шийна хустка тріпотіла від вітру.

Гессі запаморочилось у голові, і вона відступила назад.

— Ну-ну, спокійніше, панно. — Історик притримав її за руку. — Вода сьогодні бадьорить, але я не певен, що аж так, щоб ви захотіли скупатись.

* * *

— О боги, ви таки повернулись! — Дівчина дивилась на Історика довго-довго, бо не могла зрозуміти, чи то справді він, чи то ранкове видиво з туману.

— Я тут проїздом. Навіть не планував вас зустріти, панянко.

— І я не планувала. Власне, не так багато людей гуляють над річкою на світанку взимку. — Гессі не повірила у збіг, але не мала жодного доказу, що це не так.

— Тому такі зустрічі ще цінніші, так?

Історик усміхнувся, і в його палючих очах, як і минулого разу, світилися інтерес і радість. Ці очі наче пронизували і бачили все потаємне. Проте Гессі було спокійно від думки, що їй не треба нічого приховувати. Це просто.