— Так. Добре, що ви тут. Мені хотілось зустрітись, і, здається, я зламала вашу камеру.

— Камеру не можна зламати.

Дівчина байдуже провела рукою по вкритих інеєм перилах мосту.

— Тоді зламалась я.

— Ви теж не можете, панянко, — усмішка Історика видавалась не менш яскравою, ніж його погляд.

— Тоді магія зламалась. Байдуже. Щастя покинуло мене.

— Як приплив? — Чоловік перехилився через поруччя, ніби видивлявся на дні річки скарби давніх епох.

— Не розумію вас.

— Як над морем. Вода тікає назад, а потім знову накочується на берег. Так і щастя. Було б не так цікаво, якби воно застигло непорушно, мов той пан на коні, на постаменті.

— На проспекті Королів?

— Мабуть. Їй-богу, в кожнісінькому місті, яким я проїжджав того тижня, у центрі стовбичив хоча б один пан на коні!

— Мабуть. Давні правителі і все таке.

— О, нарешті усмішка! Бачите, усмішка у вас щаслива й осяйна.

— Оце вже лестите, направду. — Гессі відчула себе винною, що вона всміхається тоді, коли вдома все так погано; але поруч із Істориком її огортав спокій, ніби тепла шаль, і всі проблеми здавалися трохи-трохи, та все ж віддаленими.

— Не без цього. То що, панянко, де ваше щастя?

Гессі теж подивилась у воду, наче могла там виловити відповіді.

— Не знаю. Вичерпалось.

— Тоді пригадайте-но мені останній момент, коли ви були цілком і абсолютно щасливою!

Гессі не треба було на це багато часу. Вона негайно подумала про те, як світ зупинявся й завмирав, як повітря довкола наливалося дзвоном, а блакитні очі дивились просто на неї, і в них завжди ховалась усмішка… Але ні. Вона прогнала спогади про те далеке й недосяжне відчуття й силувано всміхнулась:

— Я прегарно почувалася, коли допомагала на ярмарку у Фіолле.