— Он як.

— Що там? — Даррін теж схилився над книжкою і врізався в чоло Доанни, котра різко сіпнулась назад.

— Нічого, — сказала вона, знову поправляючи шаль й анітрохи не поморщившись від удару. — Випала поезія. Знаєте цю гру — поворожити на поезії, розгортаючи на випадковій сторінці в книжці?

— Ні, — заперечив Даррін серйозно.

— А що вам випало? — спитала Гессі, котра гру знала і часом розважалась так у коледжі.

— Те, що й потрібно. «Кожен блукалець приходить на пристань…» — Доанна приклала палець до вуст. — Тільки тихо, мої любі, не кажіть іншим того, про що ви дізнаєтесь.

Вона вийшла нечутно, ніби м’який вітер.

— Спробуємо? — Даррін згорнув книжку, а тоді різко розгорнув її та пробіг очима випадковий рядок. — Он як, — додав він замислено й тихо. — «Вона носила зелене в траурі…»

— Панна Доанна теж так робила. Думаю, вона взагалі мало ваги надавала тому, що думають інші люди про колір її траурної вуалі…

Даррін не відповів їй і поставив книжку назад на полицю. Гессі взяла її сама й розгорнула, щоб дізнатися своє пророцтво чи то побажання від Всесвіту.

«Ніби кожен день вона щось в собі хоронила і носила по ньому жалобу…» — сказали сторінки.

— Це не так, — відповіла їм дівчина пригнічено і спробувала запхати книжку подалі.

* * *

— Фраде, ти міг би мені допомогти? — випалила Гессі з порога.

Перед високим і гордим, як сам фіренський король, сином Тавішів вона досі почувалася трохи ніяково, хоча їхні непорозуміння й залишились у минулому.

— Гестіє, пройдімо до кабінету, там і поговоримо.

Якщо Фрадера і здивував її візит, то він нічим цього здивування не виказав. Дівчина перестріла його просто біля входу в будинок, коли старший син Тавішів повертався з задвірка.

— Розпорядіться щодо чаю в третій кабінет, — наказав Фрадер дворецькому, котрий забрав у них верхній одяг.

— Так, звичайно, пане.

Гессі роззирнулась. Будинок Тавішів стояв на пагорбі над річкою і зовні мав дуже суворий і холодний вигляд. Ізсередини його інтер’єр відповідав образу цієї сімейки — він теж був стриманий, вишуканий й дібраний так бездоганно, як це було можливо. Фрадер провів її до кабінету — завдяки світлу з високих вікон тут було набагато приємніше, ніж у довгому коридорі, котрий вони подолали до цього.