Дівчина розплющила очі під водою. Довкола дзвеніло безліч-безліч іскор. Красиво і страшно. Страшно і красиво. І вона не знала, чого тут більше — страху чи краси.

Несвідомо спробувала зачепитись, ухопитись за щось. Проте під руками лише дзвеніли іскри. Було нестерпно гаряче. І щось тиснуло на неї, тиснуло так, що несила втриматись. Вона знала, що шукає когось, що має щось зробити тут, що це не кінець, ні… Але все це стало неважливим. Стало далеким і дивним, ніби поверхня озера, котра віддалялась, віддалялась, віддалялась, аж доки Гессі не перестала бачити взагалі…

Полі

— Анно! — Він зайшов без стуку, проте батьки впустили його, бо вже звикли, що цей приємний білявець час від часу навідує їхню доньку, то, може, його скоро зватимуть і зятем.

— О… о боги, Полю? — Доанна схопилася від мольберта, обтерла фарбу з чола і підбігла до нього, передчуваючи щось погане. Просто так Поль не приходив ні разу. — Коли ти приїхав? І… що сталося? Сідай, розповідай!

Він слухняно сів на стілець і подивився на її квіткове полотно.

— Чому ти тут? — спитала вона вимогливо. — Новий рік минув спокійно. З нею нічого злого не сталося. То чому ти не пішов назад?

Поль утомлено кивнув. Тіні під очима. Пальці, що знервовано стискаються. Таке воно, їхнє божевілля?

— Тоді це, мабуть, станеться наступного Нового року… — видихнув.

— Надто довго для тебе! Ти помреш! — Доанна впустила пензлі на палітру і схопила його за руки. — А так не допоможеш! Нічим!

— Я зрозумів, що нема сенсу чекати весь рік деінде, — пробурмотів він, ніби й не чув її слів. — Ліпше проведу цей час тут. Буду непомітно пильнувати Гестію, і якщо загроза, яка чекає на неї, таки з’явиться, тоді…

Доанна стомлено вперла руку в бік і подивилась в очі Полі:

— Послухай, мої батьки, звичайно, будуть тобі раді, адже вони все чекають на зятя. Та боюся, як би це не відлякнуло потенційних кавалерів…

— Таж не боїшся, — усміхнувся Поль.

Доанна всміхнулась у відповідь. Сьогодні він здавався анітрохи не кращим, ніж тоді, коли вони бачились минулого разу, але всміхався все ще світло й ніжно.

— Хтозна… Та якщо ти твердо плануєш померти, то незле було б побачитись із Гестією перед цим. До того ж вона якимось чином — клянусь, не від мене! — дізналася, що твоє життя догорає, і кинулась на пошуки. У Дельфи прямісінько.

— Але ж я просив. Не казати їй…

— У неї було доста підказок. І лиш одна від мене… Та й чи стало б ліпше, якби Гесті безтямно їздила всюди, сама-самісінька, у пошуках такого таємничого тебе?