— Але якщо я тут, то не можу її захистити… — Лице Полі залила тінь.
— Так. Але ж день Нового року вже минув. Я пошлю їй звісточку, Гесті попередила мене, де зупиниться.
— Так, — кивнув Полі похмуро. — Той день минув.
* * *
Видиво здавалося блідим. Волосся видива білими хвилями розтікалось у всі боки. А може, просто воно світилось, і тому Гессі думала, що все таке яскраве та сліпуче.
«Полі…» — встигла подумати вона, проте тут вогонь повернувся, і її всю спочатку охопило дике полум’я, а тоді скував не менш дикий холод. І вона впала в темінь у цілковитій безтямі.
* * *
— Що ж, так і знала, що буде корисним прослідкувати за тобою, — шепнуло видиво, коли Гессі наступного разу розплющила очі. — Новий рік… Чого ж
Перший день весни.
Сьогодні.
У Гессі перед очима все пливло. Їй було холодно. Усе тіло здригалось, і ним шугали іскри болю. Ніби хотіли випалити її, пробрати наскрізь.
— Ти прийшла по нього… Як у всіх старих історіях. А він пішов, пішов він. Чи ж не дивно це все?
«Полі…» — подумала Гессі. Єдиний, про кого вона могла думати. Єдиний, хто ще був у її думках. Усе інше тонуло у вогні.
— Але я завинила перед тобою. І я врятувала тебе. Нема більше моєї вини. Ми поквитались.
Щось холодне й начебто шовкове торкнулося чола Гессі та прогнало вогонь.
Перед очима проступив силует видива — він уже не був розмитим. Навпаки, там стояла цілком реальна особа — худорлява, біла-біла й усміхнена трохи безтямно, як хворі чи нещасні люди, котрі намагаються вдавати, що в них усе гаразд.
— Фо… на… — Гессі не ставало голосу й сил.
— Так, Фона, так. — Примара кивала довго й повільно. Очі її світилися, сірі й прозорі. — Персі і Фона, якщо бути точними. Персефона. Бо кому ж іще було б сил сягнути на саме дно, мало не до царства пітьми, і винести тебе назад? Лише його правительці. Хоч і зламаній. Хоч і божевільній. Хоч і давній, як багато світів, котрі канули в темряву задовго до того, як перша зірка тут зійшла над обрієм.