Червоний із золотом шовк, у якому завжди красувалась Адіті, промайнув ліворуч. Енліль, випромінюючи непояснимий спокій, зайняв свою позицію праворуч від Зака. З його зап’ясть звисали, повільно розхитуючись, ланцюги з тягарцями.

Позаду виросла хвиля морозного вітру, і — р-раз — їдкий дим розвіявся від подиху Ньєрда. Волосинки на шкірі стали дибки, але легені перестали горіти.

«Ми не програємо».

Стовпи не зважали на метушню «грішників». Вони недбало сиділи на уламках арок і спостерігали: хто з усмішкою, хто байдуже. У них був увесь час світу.

— Діоніс із вами? — мовила Сансара.

Амон ступив із натовпу вперед і приречено підвів погляд на Колесо Долі.

— Діоніс із нами і завжди з нами буде. Така відповідь богів Академії! — відгукнулася Адіті й шепнула до себе: — Танцюй, полум’я Агні…

Золоті нитки виткали спис у її руці за лічені секунди; рубіни спалахнули, як сигнальні вогні.

— Ми приймаємо вашу відповідь, — кивнула Сансара і повернулась до своїх супутників. — Грішники вичерпали свій час на роздуми і прийняли неправильне рішення, за яке відповідатимуть своїми життями.

«Ми не програємо».

— Боги! — Адіті кинула погляд за спину. — Академія не здається! І я, перша імені цього богиня Всесвіту і першопричинного полум’я, Адіті Агні, не здамся!

На її заклик відгукнулися десятки голосів. Тихі, гучні, хрипкі, дзвінкі, вони злилися в один вигук, за яким почала здійматися хвиля енергії. Рен не бачила її, але могла відчувати. Кожен відкривав свої потаємні сховки, бо зараз — і тільки зараз — треба було віддати себе всього. Щоб дати Діонісові час.

Але Діоніс стояв на місці. Наче чекав чогось. Наче присуд в очах Сансари не давав йому зворухнутися.

«Хамсіне, прийди». Зірочка енергії затанцювала всередині, а тоді холодним потоком збігла до кінчиків пальців, і незримий, та відчутний, вивільнив свою силу Хамсін, друг Діоніса.

Хранителька справедливості, як колись назвала її Аматерасу, стояла зовсім неподалік, поміж Баст, довкола якої шурхотіли іскри, і Персі, який стискав руків’я меча. Сила Діке додавала впевненості, змивала страх, залишала думки кришталево-чистими. Як і спалах Закового полум’я, яке горіло рівно, затуляючи Рен від мороку, погляду Стовпів і всього зла світу.

«Ми не програємо».

Клац-клац.

Відчуття сили переповнювало й клекотіло.

— Давайте вкладемо найбільше у перший удар, — шепнула Адіті, глянувши в бік Закса, Енліля і Зіґфріда.

— Згоден. Якщо ми зараз не шокуємо їх, тоді вважайте, що гру закінчено, — відповів Зіґ.