Дівчина спроквола підвелася. Озирнулась — те саме робили й інші. Побиті і закривавлені, студенти, які щойно іскрилися силою своєї певності та гордості, тепер ледь підводилися з кіптявого попелища. А хтось і не підводився. Медея зовсім поруч сипала прокляттями, впираючись чолом у землю, наче вірила, що сама земля підніме її на ноги.

— Я стер вас, — прогудів Град Богів, розтираючи між пальцями щось невидиме.

«Ми не програємо».

Рен підвела погляд, аби знайти їх там. Стовпи не зрушили з місця. Тільки один із них неуважно здмухував з руки павутинку диму. Сансара стояла поруч із ним, худенька і тонка проти кремезного супутника.

Закс стояв навколішки, його плечі дрижали. Вогняне волосся вкрилося кіптявою й диміло, роздерті рукави сорочки звисали обвугленими клаптями. Рукавички дивом уціліли. Але саме в цей момент він здавався неймовірно величним, неймовірно яскравим.

У повітрі двигтіла важка тиша. Допоки її не прорізав крик. Не крик навіть, ні — з Амонового горла видиралися нелюдські волання.

Рен відшукала його поглядом, та запізно: на місці, де щойно стояв одногрупник, палахкотіла гігантська свічка. Постать у серці полум’я заламувала руки й осідала на землю.

— Це ж вогонь! — у відчаї гукнув хтось. — Діоніс же вогняний бог! Він не повинен йому шкодити!

— Це вогонь, — тихо мовила Діке.

— Чому він не пішов? — видихнула Рен, намагаючись угамувати тремтіння тіла.

Амон не пішов на тіньовий бік. Він упав на коліна — як ламається гілка. І полум’я осіло з дивним, диким хрускотом, наче сотні галузок ламалися всередині цієї миті. Хтось, у кого ще була дрібка сили, шугонув водою в його бік, проте напівпрозорі потоки випарувалися.

— Така доля грішника, — пролунало з висоти в унісон, на різні голоси, наче Стовпи репетирували цю фразу дуже довго. — Гріх спалив його зсередини, і жодній воді несила згасити це полум’я очищення.

Тиша, яка запала, щойно Амонів крик стих, була найглибшою і найзловіснішою на пам’яті Рен. На місці, де щойно стояв юний бог, завжди повний життя й нестримної енергії, зависла в повітрі лише одинока іскра. Вона тремтіла і здригалась від вітру. І згасла.

Нікта шарпнулась уперед, але Зіґ силоміць потягнув її до себе. Дівчина перечепилась через його ногу і впала. Поли її вбрання розлетілись, мов крила.

— Амон!

З побитих Ніктиних колін засочилася кров.

— Амона поверніть!

Клац.

Ніхто інший не озивався.