— Я тобі помру! — дівчина піймала його долоні і стиснула. — Поговори ще тут…
Зак осміхнувся слабше, проте тут їхню увагу відвернули. Світло довкола розтануло. Розряди струму витанцьовували на камінні. Стовпи, ошелешені й відкинуті неочікуваною атакою, приходили до тями. Сансара більше не усміхалася. Колеса в її косах переламалися та стирчали, мов іржава арматура. Проте ні вона, ні жоден із її супутників про людське око не постраждали, коли не враховувати шоку на їхніх обличчях і дрібних порізів, які сочилися червоною, геть людською кров’ю.
— Він мав сильніше їх уразити, Громовержець — він же був і в тій легендарній Тріаді з минулого, коли ще Ніка… — пробурмотів Закс вражено, а тоді залився сміхом. — Оце пощастило: розіграв останню карту — і нульовий ефект! Ми таки приречені…
— Ну ти й видав, Нортоне, — Енлілеві очі розширились і сяяли від збудження. — Це було блискуче! Але — це було?
що— Таємний козир. Більше я так не зможу.
— І немає сил більше продовжувати атаку, — шепнула Адіті.
— Достатньо переконати їх у нашій змозі вистояти — настільки, щоб вони відступили, — відказав Закс. — Громовержець бодай вивів їх із рівноваги, потрібно довести діло до кінця. Ми можемо. Ми мусимо.
— Грішники пручаються! — громовий голос Граду Богів був уже не таким зверхнім і спокійним, як спершу. У ньому клекотіли обурення і злість.
— Не можна чекати, — шепнув Закс до інших кандидатів у Тріаду. — Якщо є сенс атакувати, то зараз. Щось нашкребете?
— Самогубці, — констатувала Адіті, проте золотий спис у її руці почав розгорятися на вістрі. — Передати всім. Готуємо третю хвилю…
— Думаю, саме час попрощатися? — Рен смикнула Закса і силкувалась усміхнутися.
— Зі здоровим глуздом ми давно попрощалися, — хмикнув хлопець. — Із чим ще?
— Із тобою, любове моя. Зустрінемося в наступному втіленні — як богиня Савітрі і бог Закс?
— Немає бога Закса, — відказав бог Закс із сумною посмішкою, котра розгубила всю іронію.
Рен не знала, що це означає. Рен не знала, як вони помруть. Вимучене тіло вимагало лягти на спопелілу землю, задерти голову до неба і відшукувати в ньому зорі, аж доки це скінчиться. Але біль, який заповзав у її кістки, м’язи та кровоплин, — зрадницький біль, який підкорявся наказам Стовпів, а не її захисним блокам, — починав криваву справу зсередини, і замиленим поглядом Рен бачила, як посміхається Сансара, вимальовуючи знаки в повітрі. Як кожен цей незримий знак випікає діру в її, Рен, шкірі, в її нутрощах. Але страху не було більше. Страх вивітрився десь поміж тими моментами, коли згорів Амон, коли Закові намистинки посипалися на землю, коли Зіґфрід прийняв на себе смерть богині ночі…