— «За смерть жахливу батька відомсти», — просичав він і поквапився назад до відьом. 

З його губ злетів страдницький стогін. Ґармирдер і ґвалт! І оці троє, за сценарієм, мали тероризувати ціле королівство! До їхнього виходу на сцену лишалося близько хвилини. 

— Анумо! — вигукнув він, опанувавши себе. — Хто ви? Ви ж — лиховісні потвори, га? 

— Так, Г’юле, — невлад промимрили вони. 

— Хто. Ви. Такі, — роздільно повторив він. 

— Ми — лиховісні потвори, Г’юле. 

— Гучніше! 

— Ми — Лиховісні Потвори! 

Г’юл прокрокував уздовж тремтячої короткої шеренги й раптом різко повернувся на підборах. 

— І що ви маєте робити? 

Друга Відьма почухала перуку, що намагалася самотужки сповзти з її голови. 

— Зурочувати людей? — припустила вона. — В сценарії написано… 

— НЕ ЧУЮ! 

— Ми маємо зурочувати людей! — хором відрапортували вони, стаючи струнко і дивлячись просто перед собою, аби не зустрічатися поглядами з гномом. 

Г’юл промарширував у зворотному напрямку. 

— Хто ви такі? 

— Ми — потвори, Г’юле! 

— Які саме потвори? 

— Чорні й нічні! — скричали вони, нарешті входячи в роль. 

— Наскільки чорні й нічні?