Вона почула вигук безтілесного короля: 

— І це — моя плоть і кров? Чому він так чинить зі мною? Я хочу вийти до нього сам на сам! 

Вона обережно торкнулася руки Тітуні Оґґ. 

— Ходімо, Ґіто, — сказала вона. 

Герцог Шельметь, чиє обличчя сяяло із відблисками божевілля, відкинувся на троні; навколишній світ наразі видавався йому влаштованим цілком путяще. Справи йшли навіть краще, ніж він смів сподіватися. Він почувався так, ніби там, де він пройшов, минуле тануло, як лід по весняній відлизі. 

Раптова думка змусила його знову підкликати слугу. 

— Знайди капітана сторожі, — наказав він, — і передай наказ розшукати та заарештувати відьом. 

Герцогиня форкнула. 

— Нетямущий чоловіче, ти забувся, що сталось минулого разу? 

— Тоді дві з них лишалися на свободі, — відповів герцог. — А тепер… усіх трьох. Громадська думка зараз на нашому боці. Це має значення, бо відьми все-таки залежать від громадської думки. 

Герцогиня продемонструвала своє ставлення до громадської думки, з хрустом стиснувши кулаки. 

— Погодься, моя радосте, експеримент іде чудово. 

— Наразі так. 

— От і добренько. А ти не стій тут без діла. Знайди капітана до кінця вистави. Ті відьми мають якнайшвидше опинитися за ґратами. 

Дивлячись у дзеркало, Смерть поправив картонний череп, розгладив свій саван, відійшов на крок і прискіпливо вивчив загальну картину. 

Це мала бути його перша роль зі словами, і він прагнув зіграти її якнайкраще. 

— Схиліться ж і замовкніть, швидкосмертні, — сказав він. — Бо я є Смерть, не стримати мене… мене… Г’юле, чим не стримати мене? 

— О божечки, Семерте. «Не стримають мене ні сто замків, ні тисяча засувів». В голові не вкладається, чого тобі так важко… Куди потягли, ідіоти! — Г’юл кинувся крізь залаштунковий розгардіяш навздогін двом робітникам сцени, що переносили декорації. 

— Значить, так, — сказав Смерть у простір і повернувся до дзеркала. — Не стримати мене… ні гм‑гм-гм, ні тища там чогось, — невпевнено промовив він і змахнув у повітрі косою. 

Від коси відвалилося лезо.