Той, хто написав цей «Театр», таки знався на магічних прийомах, подумала Бабуня. Навіть я вірю тому, що бачу і чую — а я ж бо знаю, що все це неправда. 

Таке воно, Мистецтво Гри, що держить Дзеркало перед природою. І ось чому в цьому дзеркалі все відображається навпаки. 

Ми пропали. Адже для того, щоби боротися з цим, ми повинні стати саме такими, якими насправді не є. 

Тітуня Оґґ щосили штовхнула її ліктем. 

— Ти це чуєш? — скрикнула вона. — Там кажуть, що ми кидаємо діток у казан! Це наклеп! Я не дозволю їм ляпати, що ми кидаємо діток у казан! 

Вона спробувала встати, але Бабуня схопила її за шаль. 

— Нічого не роби! — просичала Бабуня. — Бо буде тільки гірше. 

— Вони сказали «У канаві породіль»! Це, певне, про Міллі Гіпвуд, яка побоялася розповісти про все матері, а сказала їй, що пішла збирати хмиз. Я цілу ніч над нею просиділа, — бурмотіла Тітуня. — Але гарненька дівчинка в неї народилася. От же ж наклеп! До речі, це був єдиний випадок — чому ж вони говорять «породіль»? 

— Слова, — відповіла Бабуня, більше власним думкам, аніж подрузі. — Усе, що залишається — лише слова. 

— О, а тепер там якийсь тип із горном. Чого він там?.. А, кінець дії першої, — продовжувала Тітуня. 

Слова залишаться у пам’яті, думала тим часом Бабуня. Ці люди зуміли наповнити слова силою. І ці слова вийшли збіса гарними, як для звичайних слів. 

Знову пролунав грім, який завершився брязкотом, що його міг би видати, наприклад, бляшаний лист, який вирвався з чиїхось рук і вдарився об стіну. 

На світ навколо сцени величезною подушкою навалилася спека, витискаючи з повітря саме життя. Бабуня побачила, як до вуха герцога нахилився один зі слуг. Ні, герцог не спинить виставу. В жодному разі. Він хоче, щоб усе тривало за прописаним сценарієм. 

Здається, герцог відчув її пекучий погляд потилицею. Він обернувся, знайшов її поглядом і дивно й коротко всміхнувся. Потім штовхнув ліктем свою дружину. Вони обоє засміялися. 

Бабуні Дощевіск нерідко доводилося гніватися, і вона вважала здатність до гніву однією зі своїх сильних рис. Щира, непідробна злість — одне з найпотужніших творчих начал цього світу. Але її треба вміти контролювати. Це не означає, що слід почекати, поки злість не розсіється, і тільки тоді щось робити. Це означає, що злість треба акуратно накопичити, дати їй затопити рівнини свідомості, а тоді, за мить до зникнення останніх острівців, відкрутити краник внизу — і дати струменю, тиск у якому робить воду подібною до сталі, зрушити турбіни помсти. 

Відьма відчувала землю під собою — попри кілька футів кам’яної кладки, плитку, підошви черевиків та дві пари шкарпеток. Земля чекала.