— Лиховісно нічні й чорні! 

— Чи ви замислюєте чорні справи? 

— Достоту так! 

— І потай? 

— Достоту так! 

Г’юл випростався на весь свій зріст, скільки того було. 

— Хто-ви-такі? — заволав він. 

— Ми — лиховісні, нічні й чорні потвори, які потай замислюють чорні справи! 

— Так! 

Тремтячим пальцем він вказав у напрямку сцени, й цієї миті драматичне натхнення пронизало творчі центри в його голові; понизивши голос, він вимовив: 

— А тепер ідіть туди й відсмаліть, як у пеклі. Не заради мене. Не заради триклятого капітана, — він перекотив з куточка у куточок вуст уявний недопалок сигари, поглибше наcунув уявний олов’яний шолом і проскреготів: — Але заради капрала Вальковськи та його собачєтка[57]! 

Відьми втупилися в нього, не знаючи, що й думати. 

Тут хтось гримнув бляшаним листом — і чари миттєво розвіялися. 

Г’юл закотив очі. Він виріс у горах, де грози переступали з вершини на вершину на ногах із блискавиць. Він пам’ятав буревії, після яких гори набували нової форми, а зі схилів зникали цілі ліси. Удар в бляшаний лист чомусь був мало схожий на них, як би сильно по цьому листу не гатили. 

«Тільки раз, — подумав він, — один тільки раз. Нехай у цей єдиний раз усе піде як слід». 

Він розплющив очі і втупився у відьом. 

— Чого поставали? — скрикнув він. — Вперед, і прокляніть усіх як слід, нехай їм грець! 

Вони рвонули на сцену. Гном провів їх поглядом, і тут Томджон постукав його по маківці. 

— Г’юле, корона загубилася. 

— М-м-м? — перепитав гном, чия уява саме щосили заходилася над пошуками способів створити громо-блискавкову машину.