РОЗДІЛ 37

КАЙРЕН У ВОГНІ

Еґвейн граційно кивнула у відповідь на шанобливий уклін члена екіпажу, що босоніж почовгав повз неї, аби напнути мотузку, що і так здавалася напнутою, — або ж, можливо, щоб трохи направити одне з великих квадратних вітрил. Коли він повертався назад, до кругловидого капітана, який стояв поруч з кермовим, то вклонився знову, і вона кивнула ще раз, перш ніж зосередити свою увагу на вкритому лісом березі Кайрену, відділеному від «Блакитного журавля» менш ніж двадцятьма спанами води.

Селище пробігало повз, — чи, точніше, те, що від нього залишилося. Половина будівель перетворилася на тліючі купи щебеню з димоходами, що стирчали з руїн. В інших будинках двері розхитував вітер, а уламки меблів, шматки одягу та домашнього начиння валялися на брудній вулиці, наче їх викинули як сміття. У селищі не було жодної живої істоти, окрім виголоднілого собаки, який не зважав на корабель, що пропливав повз, а тоді зник за зруйнованими стінами чогось схожого на корчму. Еґвейн ніколи не могла дивитися на таке без нудоти, що зароджувалася в животі, хоча вона й намагалася зберегти спокій, який, як вона вважала, мусив бути властивим справжній Айз Седай. Але це не дуже допомагало. За селищем широкий стовп диму здіймався у небо. Три чи чотири милі звідси, як їй здавалося.

Це був не перший стовп диму, який вона бачила відтоді, відколи річка Еринін почала омивати берег Кайрену, — і не перше таке селище. Принаймні цього разу не було видно тіл. Інколи капітан Еллісор мусив наблизити корабель до берега через мілини — він сказав, що вони зміщуються в цій частині ріки — однак, як би близько вони не підпливали, вона не бачила жодної живої душі.

Селище й димовий стовп уже зникли позаду корабля, однак тепер можна було побачити попереду інший, вдалині від ріки. Ліс рідішав; ясен, мирт і чорна бузина змінювалися вербами, ялинами та чорним дубом, — і ще чимось, чого вона не розпізнала.

Вітер торсав її плащ, але вона дозволила йому пронизувати вбрання, щоб мати змогу відчути холодну свіжість повітря та волю носити коричневий замість будь-чого білого, — хоча це був і не найкращий варіант. І все ж сукня та плащ були добре пошиті й сплетені з найкращої вовни.

Ще один матрос пройшов повз, вклонившись їй. Вона заповзялася вивчити хоч щось із того, що вони робили; їй не подобалося відчуття необізнаності. Капітан і більшість екіпажу народилися у Тар Балоні, тож її перстень з Великим Змієм на правій руці змушував їх вклонятися їй.

Вона виграла суперечку з Найнів, — хоча Найнів була впевнена, що вона єдина з них трьох мала достатньо дорослий вигляд, аби люди вірили, що вона — Айз Седай. Але Найнів помилялася. Хоч Еґвейн була готова визнати, що вони з Елейн відчули на собі здивовані погляди, коли підіймалися на борт «Блакитного журавля» того вечора в Південній гавані, а капітан Еллісор підняв брови ледь не до лінії, де мало б починатися волосся на голові, якби воно у нього було. Проте він почав усміхатися й кланятися.