— Стрибуне, як ти тут опинився? Я бачив, як ти загинув. Відчув це!

Всі тут. Усі брати й сестри; усі, що були і що будуть.

Перрин розумів, що вовки не всміхаються так, як люди, — але на мить йому здалося, що Стрибун усміхався. Тут я ширяю, як орел. Вовк згрупувався — й стрибнув просто в повітря. Все вище і вище, аж поки не став маленькою плямкою, і його останньою думкою було: ширяти.

Перрин стежив за ним з відвислою щелепою. Він зробив це. У нього запекли очі, він закашлявся й потер носа. Скоро розплачусь, як дівчисько. Машинально він озирнувся довкола, — чи ніхто його не бачить, — і все раптово змінилося.

Він стояв на підвищенні, оточеному темними, нечіткими заглибинами й пагорбами. Здавалося, що у далечині вони зникали занадто швидко. Внизу стояв Ранд. Ранд і нерівне коло мерддраалів, чоловіків і жінок; його очі, схоже, дивилися повз них. Десь удалині вили собаки, і Перрин знав, що вони полювали на щось. Повітря просякло запахом мерддраалів і смородом паленої сірки. Волосся Перрина стало дибки.

Коло мерддраалів та людей наближалося до Ранда; усі вони ступали наче уві сні. І Ранд почав убивати їх. Вогненні кулі вилетіли з його рук — і знесли одразу двох. Блискавка вдарила згори і вразила інших. Струмені світла, — білі, мов розжарена сталь, — вилітали з його кулаків. І ті, хто вижили, продовжували повільно наближатися так, наче не помічали того, що відбувається. Вони гинули один за одним, поки не залишилося нікого, і Ранд опустився на коліна, тяжко дихаючи. Перрин не зрозумів, сміється він чи плаче; здавалося, Ранд робив це одночасно.

На схилі з’явилися ще фігури мерддраалів та людей, і усі вони прямували до Ранда.

Перрин приклав руки до рота:

— Ранде! Ранде, там ще більше йде!

Ранд звів на нього погляд і, припавши до землі, загарчав; піт заливав його обличчя.

— Ранде, вони!..

— Згинь! — завив Ранд.

Світло обпекло очі Перрина, а біль випалив решту тіла.

Постогнуючи, він скрутився калачиком на вузькому ліжку; світло досі горіло під його повіками. Боліли груди. Він підніс до них руку і наморщив носа, коли відчув опік під сорочкою, — пляму, не більшу від срібного пенні.

Перрин повільно змусив свої напружені м’язи дозволити йому випрямити ноги і випростався, один у темній каюті. Морейн. Я мушу розповісти Морейн цього разу. Лиш зачекаю, коли біль ослабне.

Однак коли біль почав розчинятися, його охопило виснаження. У голові ледь-ледь майнула думка про те, що він мусить встати, перш аніж сон знову зморить його.

Коли він знову розплющив очі, то ліг прямо й втупився поглядом у балки вгорі. Світло пробивалося крізь щілини дверей вгорі та внизу, — а це означало, що вже ранок. Хлопець приклав руку до грудей, щоб переконати себе, що він усе це вигадав, і то так реалістично, що практично відчував жар...