Він поглянув на чоловіків довкола співачки, наче запідозрив їх у цьому. Потім знов опустив очі. Багатий торговець досі втрачав карету, і це ще більше смішило чоловіків.

— Ти з’ясував, чи були оґіри зі стеддін/у Шанґтай в Ілліані?

— Були, — але Ньєда сказала, що вони пішли упродовж зими. Вона сказала, що вони не закінчили роботу. І я цього не розумію. Каменярі не полишають свою роботу, — хіба якщо тільки їм не заплатять, — а Ньєда сказала, що їм платили. Одного ранку вони просто щезли; хтось бачив, як вони спускалися дамбою Маредо посеред ночі. Перрине, не подобається мені це місто. Не знаю чому, але я почуваюся некомфортно.

— Оґіри, — сказала Морейн, — чутливі до певних речей. — Вона все ще приховувала своє обличчя, але Ньєда, схоже, вже відправила когось, хто придбав їй цей легкий плащ з темно-синього льону. Він більше не відчував запаху страху, але голос її був напруженим. Лан підсунув їй крісло; його погляд був стурбованим.

Зарін спустилася останньою, прочісуючи пальцями щойно вимите волосся. Її трав’яний аромат став сильнішим. Вона подивилася на тарелю, котру поставила перед нею Ньєда, і пробурмотіла до себе:

— Ненавиджу рибу.

Повна жінка привезла всю їжу на маленькому візку з поличками; місцями він був запилений, наче вона квапливо витягла його з підвалу на честь Морейн. Тарілки з порцеляни Морського народу були де-не-де зазублені.

— Іж, — сказала Морейн, дивлячись просто на Зарін. — Пам’ятай, що кожна твоя трапеза може бути останньою. Ти обрала подорож з нами, — тож зараз ти їстимеш рибу. А завтра, можливо, помреш.

Перрин не впізнавав цю округлу білу рибу з червоними смугами, — але пахла вона смачно. Він виделкою поклав дві рибини у свою тарілку й усміхнувся Зарін з повним ротом. Смакувало добре, але було трохи гостро. їж свою гидку рибку, соколе, подумав він. Йому здалося, що Зарін подивилась на нього так, мовби хотіла вкусити.

— Бажаєте, щоб дівчина не співала, майстрине Марі? — спитала Ньєда. Вона поставила на стіл миски з бобами і з якоюсь твердою жовтою кашею. — Щоб ви могли поїсти в тиші?

Дивлячись на свою тарілку, Морейн немовби не чула її.

Лан якийсь час слухав пісню — торговець вже загубив одне за одним свою карету, плащ, черевики, золото, решту одягу, і тепер йому доводилося змагатися за обід зі свинею — і похитав головою.

— Вона не заважатиме нам, — сказав він і, здавалося, трохи всміхнувся, перш ніж подивитися на Морейн. Тоді до нього повернулася тривога.

— Що не так? — сказала Зарін. Вона не зважала на рибу. — Я знаю, щось не так. Я не бачила такого виразу обличчя у вас, кам’янолиций, від першої нашої зустрічі.