Темноока дівчина залізла на стіл і почала співати знов, але менш упевнено. Мелодію Перрин знав як «Півня майстрині Айнори», і, хоча слова знову були іншими, на його розчарування — і сором за це розчарування_

пісня справді була про півня. Сама майстриня Лугган схвалила б її. Світло, я стаю таким, як Мет.

Жоден зі слухачів не скаржився; декотрі чоловіки мали трохи невдоведений вигляд, але, схоже, переживали через Морейн так само, як і співачка. Ніхто не хотів образити Айз Седай, навіть коли та пішла. Білі повернувся й підняв ще двох Сірих Чоловіків; дехто з тих, що слухали пісню, подивилися на тіла й похитали головами. Один із них плюнув на тирсу.

Лан став перед Перрином.

— Як ти розпізнав їх, ковалю? — тихо спитав він. — їхня зіпсованість злом була недостатньо сильною для того, щоб я чи Морейн це відчули. Сірі Чоловіки проходили непоміченими повз сотні вартових, серед яких були й Охоронці.

Відчуваючи на собі погляд Зарін, Перрин намагався говорити тихо, — навіть тихіше від Лана:

— Я... винюхав їх. Я й раніше чув їхній запах, ще в Джаррі та в Ремені, але там він завжди зникав. Вони йшли ще до того, як ми там опинялися, — обидва рази.

Він не знав, чи вдалося Зарін почути його, чи ні; вона нахилялася вперед, щоб почути, і водночас вдавала, що не слухає.

— Тоді вони полювали на Ранда. А тепер — на тебе, ковалю. — На обличчі Охоронця з’явився майже непомітний вираз здивування. А тоді він сказав уже звичайним голосом: —Я піду, роззирнуся довкола, ковалю. Твої очі можуть побачити те, що я пропустив.

Перрин кивнув; якщо Охоронець просив про допомогу, це означало, що він був на межі відчаю.

— Оґіре, твій народ теж бачить краще за інших.

— Ох, так, — мовив Лоял. — Що ж, гадаю, я міг би глянути також. — Його великі круглі очі зосередились на двох Сірих Чоловіках, котрі досі лежали на підлозі. — Думаю, назовні їх більше немає. Як ви гадаєте?

— Що ми шукаємо, кам’янолиций? — спитала Зарін.

Лан дивився на неї якусь мить, а тоді похитав головою, наче вирішив не говорити їй чогось.

— Що-небудь, дівчино. Я знатиму, коли побачу це.

Перрин думав піднятися нагору по свою сокиру, але Охоронець уже рушив до дверей, — і він був без меча. Йому він не потрібен, понуро подумав Перрин. Він майже такий же небезпечний без нього, як і з ним. Він тримав ніжку крісла, коли пішов услід за Ланом. І з полегшенням побачив, що й Зарін все ще тримала ніж у руці.

Густі темні хмари кружляли над головою. На вулиці було темно, наче у пізніх сутінках, і порожньо; схоже, люди вирішили не чекати на дощ. Якийсь чолов’яга біг через міст у нижній частині вулиці; це була єдина людина, яку Перрин побачив, дивлячись у тому напрямку. Віяв вітер, підхоплюючи ганчір’я на нерівній бруківці; він голосно ревів, заганяючи інше сміття під край одного з блоків. Гуркотів і ширився грім.