— Створено з використанням Сили, — пробурмотіла Елейн. Вона теж витріщалася на Твердиню. — Сплетені потоки Землі, щоб витягти з неї каміння; Повітря, щоб доправити його з усіх куточків світу; Землі й Вогню, — щоб зібрати все це в одне ціле, без швів, стиків чи будівельного розчину. Атуан Седай каже, що зараз Вежа не змогла б таке зробити. Дивно, якщо врахувати ставлення до Сили високих лордів.

— Думаю, — тихо сказала Найнів, дивлячись на докерів, що метушилися навколо, — враховуючи це, нам не варто згадувати про ці речі вголос.

Елейн, схоже, розривалася між обуренням — вона говорила дуже тихо — і згодою; дочка-спадкоємиця погоджувалася з Найнів надто часто й охоче, і це дратувало Еґвейн.

Лише тоді, коли Найнів має рацію, неохоче зізналася вона собі. За жінкою, яка носить перстень чи якимось чином була пов’язана з Тар Балоном, тут будуть стежити. Босоногі докери у шкіряних жилетках не звертали на них жодної уваги. Вони квапилися носити тюки й ящики на власних спинах так само часто, як і на ношах. У повітрі висів сильний запах риби: наступні три доки обліпили маленькі рибальські човни, — такі ж, як і на картині в кабінеті Амерлін. Чоловіки без сорочок і босоногі жінки діставали кошики з рибою з човнів — гори сріблястих, бронзових і зелених рибин. Декотрі були таких кольорів, що їх Еґвейн навіть не очікувала побачити на рибі, як-от: яскраво-червоного, темно-синього, блискучого жовтого; деякі були зі смужками й плямами інших відтінків.

— Вона має рацію, Карило. Пам’ятай, чому ти Карила, — шепнула вона Елейн на вухо. Еґвейн не хотіла, щоб Найнів почула це визнання. Вираз обличчя Найнів не змінився, — але Еґвейн відчула хвилю вдоволення, що пішла від неї, немов жар з куховарської пічки.

Чорного жеребця Найнів тільки-но спустили на док; матроси принесли їхню збрую й просто кинули її на мокре каміння доку. Найнів подивилася на коней і вже розтулила рота — Еґвейн була переконана, аби сказати, щоб осідлали коней, — а тоді міцно стулила його, немовби це вартувало їй зусиль. Вона сильно смикнула косу. Ще до того, як остаточно забрали ремінь з-під коня, Найнів закинула на його спину пітник в блакитну смужку і розмістила поверх сідло з високою задньою лукою. Вона навіть не подивилася на своїх подруг.

Еґвейн не особливо прагнула зараз їхати верхи — погойдування на коні її шлунок міг сприйняти, як похитування на «Змієшийці» — однак вигляд цих брудних вулиць був досить переконливим. У неї було цупке взуття, — але вона не хотіла відчищати з нього грязюку чи притримувати свої спідниці під час ходьби. Дівчина швидко закинула сідло на Імлу й заскочила на спину коня, розгладжуючи спідниці, перш ніж зрозуміла, що багно, можливо, вже й не така страшна річ. Трохи роботи з голкою на «Змієшийці» — цього разу все робила Елейн; дочка-спадкоємиця чудово вміла шити — і їхні сукні були зручно розділені для їзди верхи.