Денні відкинув ковдру й миттю спустив ноги на підлогу. Ногою дістав з-під ліжка тапочки й взувся. Він підійшов до дверей, відчинив їх, побіг по коридору — ноги в тапочках шелестіли по ворсі килимової доріжки... Хлопчик звернув за ріг...

На півдорозі до сходів, перепиняючи Денні шлях, рачки стояв якийсь чоловік.

Денні завмер.

Чоловік підняв на нього малюсінькі червоні вічка. Він був у сріблистому, розшитому блискітками маскарадному костюмі. Костюм собаки, зрозумів Денні. Спина цього дивного створіння закінчувалася довгим пухнастим хвостом з китичкою на кінці. Уздовж спини до шиї йшла блискавка. Ліворуч від чоловіка лежала чи то вовча, чи собача голова: порожні очниці, розкрита в безглуздому оскалі паща. Між іклами, зробленими, схоже, з пап’є-маше, виднілося синьо-чорне плетиво килима.

Рот, підборіддя й щоки чоловіка були вимазані кров’ю.

Він загарчав на Денні. Незважаючи на усмішку, гарчав він по-справжньому. Гарчання народжувалося в глибині горла — звук, від якого кидає в дріж. Потім цей чоловік загавкав. Зуби теж були пофарбовані в червоне. Він поповз до Денні, волочачи за собою безкостий хвіст. Забута маска лежала на килимі, кидаючи оком кудись за плече Денні.

— Пропустіть, — сказав Денні.

— Зараз я тебе з’їм, хлопче, — відповів чоловік-пес, і раптом з осміхненого рота вирвався цілий залп гавкоту. По-справжньому лютого, хоча зрозуміло було, що це — наслідування. Костюм був тісний, і темне волосся чоловіка злиплося від поту. Він видихав суміш віскі й шампанського.

Денні було страшно, але він не втік.

— Пропустіть.

— Лише через мій труп-труп-труп, — одізвався чоловік-пес. Маленькі червоні вічка уважно дивилися в обличчя Денні. З губ не сходила усмішка. — Я тебе з’їм, хлопче. І почну з твого маленького пухкенького члена.

Гарчачи, він кокетливо посунув уперед дрібненькими стрибками.

У Денні здали нерви. Оглядаючись через плече, він помчав назад у короткий коридорчик, що вів до їхніх кімнат. Услід йому пролунало змішане з гавкотом і гарчанням виття, а ще невиразне бурмотіння й смішки.

Денні, тремтячи, стояв у коридорі.

— Додай жару! — репетував з-за рогу п’яний чоловік-пес. — Додай жару, Геррі, сучий ти вилупку! Начхати мені, скільки в тебе казино, авіаліній і кінокомпаній! Знаю, знаю, що тобі подобається в тиші власного д-дому! Додай жару! Буду буф... буду буф... доки Геррі Дервента до чортів собачих не здууууує! — Тирада завершилася довгим моторошним виттям, яке, перш ніж завмерти вдалині, немов би перейшла в біль і лють.

З поганими передчуттями Денні розвернувся й спокійно пішов у кінець коридору, до зачинених дверей спальні. Відчинивши їх, він просунув голову усередину. Мама спала в тій же позі. Ніхто нічого не чув, лише він.