Я нахилився і поцілував Астрід у чоло.

— Їж, — сказав я їй. — Відпочивай. Роби вправи. І насолоджуйся життям.

— Вас зрозуміла, капітане. — Вона подивилася повз мене на те, як Джейкобз поволі підіймається сходами ґанку, потім зустрілася зі мною поглядом і повторила те, що казала раніше. — Будь обережний.

— Не турбуйся.

— Не можу. — Погляд, сповнений занепокоєння, просто мені у вічі. Вона вже потроху старіла, як і я, однак тепер, коли хворобу вигнали з її тіла, я бачив у ній ту дівчину, яка колись стояла перед сценою разом із Гетті, Керол і Сюзанною та трусила дупцею в такт, коли «Хромові троянди» співали «Постукай по дереву»[153] чи «В межах міста Натбуш»[154]. Ту дівчину, яку я цілував під пожежною драбиною. — Я буду турбуватися.

Я приєднався до Чарлі Джейкобза на ґанку, і разом ми дивились, як охайний маленький «аутбек» котить дорогою до воріт. Того дня панувала приємна відлига, і подекуди сніг зійшов, оголивши траву, що вже й зазеленіла. «Добриво бідняків, — подумав я. — Так ми його називали».

— Ці жінки триматимуть роти на замку? — спитав у мене Джейкобз.

— Так. — Може, й не довіку, та принаймні доти, доки він не завершить свою роботу, якщо до її кінця було вже так близько, як він стверджував. — Вони пообіцяли.

— А ти, Джеймі? Ти виконаєш обіцянку?

— Так.

Моє слово, схоже, його потішило.

— Переночуєш сьогодні в нас? Нумо, погоджуйся.

Я похитав головою.

— Я забронював номер у «Посольському». У мене літак рано-вранці.

І мені вже не терпиться втекти подалі від цього місця, так само, як не терпілося забратися з «Застібок».

Уголос я цього не промовив, але він знав, я в цьому не сумніваюся.

— Гаразд. Тоді будь готовий приїхати, коли я подзвоню.