— Чим ти вчора вечеряла?

— Слупом. Слупом і салатом.

І знову Джейкобз клацнув пальцями перед її очима, бо вона «попливла». Це змусило її кліпнути й відсахнутися. Мені здалося, що м’язи під її шкірою стають міцнішими й напинаються буквально на очах.

— Супом. Супом і салатом.

— Дуже добре. Що за двері в стіні?

— Двері? Я не…

— Ти сказала, вони заросли плющем. Сказала, що на тому боці — зруйноване місто.

— Я… такого не пам’ятаю.

— Ти сказала, вона чекає. Сказала… — Спантеличений вираз її обличчя змусив Джейкобза зітхнути. — Не зважай, люба. Тобі треба відпочити.

— Напевно, — погодилась Астрід. — Але чого мені насправді хочеться, то це танцювати. Танцювати від радощів.

— З часом потанцюєш. — Він погладив її руку. Робив це з усмішкою, але я здогадувався, що він глибоко розчарований її неспроможністю згадати ті двері й те місто. Зате я не був розчарований. Я не хотів знати, що вона бачила, коли таємна електрика Чарлі вихором промчала найглибшими закапелками її мозку. Не хотів знати, що причаїлося за потаємними дверима, про які вона казала. Однак боявся, що знаю.

Мати.

Понад паперовим небом.

* * * * *

Астрід проспала весь ранок і більшу частину дня. А коли прокинулася, то заявила, що дико голодна. Це неабияк потішило Джейкобза, і він наказав Нормі Ґолдстоун подати «нашій пацієнтці» сендвіч зі смаженим сиром і маленький шматочок торта, тільки зішкребти з нього глазур. На його думку, глазур була зайвою для її змарнілого шлунка. На очах у мене, Джейкобза та Дженні вона ум’яла весь сендвіч, заїла його половиною тортика і лише тоді поклала виделку на стіл.

— Хочу доїсти, — сказала вона. — Але вже не лізе.

— Почекай трохи, — порадила їй Дженні. Вона розстелила на колінах серветку і тепер вишукувала на ній невидимі порошинки. На Астрід вона поглядала лише крадькома, а на Джейкобза взагалі не могла дивитися. Звернутися до нього було її ідеєю, і я не мав жодних сумнівів, що вона радіє раптовим змінам на краще, які сталися з її подругою. Але було очевидно: те, що сталося в східній залі, вразило її до глибини душі.

— Я хочу додому, — сказала Астрід.

— Ой, сонечко. Я не знаю…