— Я добре почуваюся. Справді добре. — Астрід винувато глянула на Джейкобза. — Не подумайте, що я невдячна — я до кінця життя благословлятиму вас у молитвах. Але мені вже хочеться опинитися вдома. Хіба що ви вважаєте…

— Ні, ні, — похитав головою Джейкобз. Я підозрював, що тепер, коли роботу виконано, йому не терпілося якнайшвидше її спекатися. — Не знаю кращих ліків, ніж виспатися в рідному ліжечку. Якщо виїдете якнайшвидше, то з настанням темряви вже будете вдома.

Дженні більше не протестувала, просто й далі скубла свою серветку. Та перед тим, як вона похилила голову, я помітив, що на її обличчі промайнула полегкість. Їй хотілося втекти звідси не менше, ніж Астрід, хоча, напевно, трохи з інших причин.

Рожевість щік була лише частиною разючих змін, які відбулися з Астрід. Вона сиділа у візку, випроставши спину; ясні очі сяяли жвавістю.

— Містере Джейкобз, не знаю, чи зможу я колись вам віддячити, і розплатитися з вами, авжеж, теж ніяк не зможу, проте якщо є щось таке, що вам від мене потрібно і що я зможу дати, ви тільки скажіть.

— Власне, є в мене декілька прохань. — Він став загинати вузлуваті пальці правої руки. — Їж. Спи. Багато тренуйся, щоб відновити сили. Зможеш усе це робити?

— Так. Я робитиму. І більше ніколи не торкнуся жодної цигарки.

Помахом руки Джейкобз це спростував.

— Тобі й не хотітиметься. Правда ж, Джеймі?

— Напевно, ні, — підтвердив я.

— Міс Ноултон?

Дженні смикнулася, наче він її за зад ущипнув.

— Астрід мусить найняти собі фізіотерапевта, або ви найміть від її імені. Що швидше вона вибереться з того клятого візка, то краще. Я правду кажу? Я на газі готую[151], як ми говорили колись?

— Так, пасторе Денні.

Джейкобз насупився, проте не виправив її.

— Ви, прекрасні дами, можете зробити для мене ще одне. Не називайте мого імені у зв’язку з цим зціленнями. Найближчими місяцями мене чекає шалена купа роботи, і найменше мені зараз потрібно, щоб сюди стікалися орди хворих у надії зцілитися. Ви мене зрозуміли?

— Так, — сказала Астрід.

Дженні кивнула, не підводячи погляду.

— Астрід, коли ти підеш до свого лікаря і в нього неодмінно полізуть на лоба від подиву очі, ти скажеш йому лише те, що молилася про ремісію і твої молитви було почуто. Його власна віра — чи її відсутність — в ефективність молитви не має значення. Так чи так, він змушений буде повірити в докази на знімках МРТ. Не кажучи вже про твоє щасливе усміхнене личко. Щасливе і здорове усміхнене личко.