Вона встала з візка й ступила три непевні кроки до крісла, що стояло біля вікна її спальні. Взялася за бильце для рівноваги, коли розверталася, а тоді, зітхнувши від полегкості та втіхи, упала в те крісло.

— Нічого особливого, я розумію…

— Смієшся? Це дивовижно. — Я простягнув їй напхану по вінця льодом склянку «кока-коли». Навіть скибочку лайма на неї начепив — на щастя. — І з кожним днем ти ходитимеш усе краще.

У кімнаті, крім нас, нікого не було. Дженні, перепросивши, сказала, що вона ще не всі речі зібрала, й вийшла. Хоча мені здалося, що всі валізи вже спаковано. Пальто Астрід лежало на ліжку.

— Думаю, перед тобою я в такому самому боргу, як і перед містером Джейкобзом.

— Неправда.

— Не бреши, Джеймі, у тебе виросте довгий ніс і бджоли покусають коліна. Певно, він досі пачками отримує листи з благаннями про зцілення. Навряд чи мого листа він витяг випадково. Читати їх було твоїм обов’язком?

— Нє-а, цим займався Ел Стемпер, давній улюбленець твоєї подруги. Зі мною Чарлі зв’язався пізніше.

— І ти приїхав. Стільки років минуло, а ти приїхав. Чому?

— Тому що мусив. Краще я пояснити не зумію. Хіба, може, скажу, що колись давно ти дуже багато для мене значила.

— А ти йому нічого не обіцяв? Не було жодного… як це… баш на баш?

— Жодного. — Відповів, і оком не змигнувши. За свої наркоманські роки я вивчився на майстерного брехуна, а сумна правда полягає в тому, що такі навички залишаються з тобою надовго.

— Підійди сюди. Стань коло мене.

Я підійшов. Без найменшого вагання чи сорому Астрід поклала руку спереду на мої джинси.

— Ти орудував ним обережно, — сказала вона. — Багато хлопців не стали б цим перейматись. Досвіду ти не мав, але вмів бути добрим. Ти теж дуже багато для мене значив. — Вона опустила руку й уважно подивилася на мене очима, що вже не були тьмяними й поглинутими власним болем. Тепер вони світилися життям. Але й тривогою теж. — Ти таки йому щось пообіцяв. Я знаю. Не питатиму, що саме, але якщо ти колись мене любив, стережися його. Я завдячую йому життям, і мені дуже соромно таке казати, але я думаю, він небезпечний. Та ти й сам так вважаєш.

Отже, не такий вже з мене й майстерний брехун, як я гадав. А може, тепер, коли Астрід зцілилася, вона просто більше бачила.

— Астрід, тобі нема про що хвилюватися.

— Цікаво… Джеймі, ти не міг би мене поцілувати? Поки ми самі? Я знаю, на мене страшно дивитись, але…

Я опустився на одне коліно (знову почуваючись палким залицяльником з дамського роману) і поцілував її. Так, її вигляд не надто тішив око, але порівняно з тим, що було вранці, вона видавалася красунею. Та й врешті — то була лише шкіра до шкіри, той поцілунок. Жодних жарин у попелі. Принаймні для мене. А проте ми були тісно пов’язані. І вузлом нашим став Джейкобз.