— Який шлях? — запитав хрипким голосом Ван Хелзінк.

— Цей шлях — моя швидка смерть від своєї руки або від руки когось іншого, але в усякому разі раніше, ніж станеться найбільша біда. Я знаю, і ви теж, якби я померла зараз, ви могли б врятувати мою безсмертну душу, як ви зробили це з бідолашною Люсі. Якби тільки смерть або страх смерті стояли єдиною перешкодою на моєму шляху, я, не замислюючись, померла б тут, тепер, серед люблячих мене друзів. Але смерть не є кінцем. Я не можу припустити думки, що Божа воля спрямована на те, аби мені померти, в той час як ми маємо надію врятуватися. Отже я, зі свого боку, відмовляюся від вічного заспокоєння і добровільно вступаю в той морок, в якому, можливо, приховане найбільше зло, яке тільки трапляється в світі і в пеклі… Але що дасть кожен із вас? Знаю, ваші життя, — швидко продовжувала вона, — це мало для хоробрих людей! Ваші життя належать Богу, і ви повинні повернути їх Йому; але що дасте ви мені?

Вона подивилася на нас питально, уникаючи дивитися в обличчя чоловіка. Квінсі ніби зрозумів, кивнув головою, і її обличчя засяяло.

— Я відверто скажу вам, що мені треба, бо між нами не повинно бути щодо цього нічого прихованого. Ви повинні обіцяти всі як один, — і навіть ти, мій коханий чоловіче, — що, коли настане час, ви вб'єте мене.

— Який час? — запитав Квінсі глухим, здавленим голосом.

— Час, коли ви побачите за зміною, що відбулася в моїй зовнішності, що мені краще померти, ніж жити. Коли моє тіло буде мертвим, ви повинні, не зволікаючи ні хвилини, простромити мене кілком і відрізати голову, взагалі виконати все, що знадобиться для заспокоєння моєї душі.

Квінсі перший заговорив після тривалої паузи.

— Я груба людина, яка, мабуть, жила далеко не так, щоб заслужити на такий привілей, але я присягаюся всім, що святе й дороге для мене: якщо час настане, я не відступлю від обов'язку, який ви поклали на нас.

— Ви справжній друг! — ось усе, що вона могла промовити, заливаючись сльозами.

— Присягаюся зробити те ж саме, дорога мадам Міно! — сказав Ван Хелзінк.

— І я! — вимовив лорд Годалмінг.

— І я підтримаю їхній приклад, — заявив її чоловік, обернувшись до неї з блукаючим поглядом, і запитав: — Чи повинен я також дати обіцянку, дружино моя?

— Так, милий, — сказала вона з безмежним співчуттям у голосі та очах. — Ти не повинен відмовлятися. Ти найближча і найдорожча для мене людина; в тобі весь мій світ; наші душі спаяні одна з одною на все життя і на цілу вічність. Подумай, любий, про те, що були часи, коли хоробрі чоловіки вбивали своїх дружин і близьких жінок, щоб вони не могли потрапити до рук ворогів. Це обов'язок чоловіків перед тими, кого вони люблять, під час тяжких випробувань. О любий мій, якщо мені судилося прийняти смерть від чиєїсь руки, то хай це буде рука того, хто любить мене найбільше.