— 47 —
— 47 —
Вони домовилися разом поснідати в міському парку Свебріджа. Сіли на лаві біля естради. Тесс не відчувала голоду, але Бетсі Ніл змусила її покуштувати сендвіч, і Тесс, на власний подив, почала відкушувати від нього великі шматки, згадуючи при цім Губера, як той пожадливо ковтав м’ясо Лестера Стжельке.
— Почніть від самого початку, — попрохала Бетсі. Вона була спокійна, Тесс подумала: майже позаприродно спокійна. — Почніть від початку і розкажіть мені все.
Тесс розпочала із запрошення від товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни». Сама Бетсі говорила мало, лише вряди-годи вставляючи «угу» або «гаразд», щоб дати Тесс зрозуміти, що вона слідкує за розвитком історії. Розповідання породжувало спрагу, добре, що Бетсі принесла з собою також дві бляшанки крем-соди «Доктор Браун»[190]. Тесс вхопила одну з них і пожадливо випила.
Закінчила вона, коли вже перейшло за першу годину дня. Ті небагато людей, котрі теж були поприходили зі своїми ланчами посидіти в міському парку, давно вже поїли й розійшлися. Тільки дві жіночки ще вигулювали там своїх малят у ходунках, але доволі віддалік.
— Дозвольте, я викладу все прямо, — промовила Бетсі Ніл. — Ви збиралися себе застрелити, але натомість потім якийсь фантомний голос наказав вам повернутися до будинку Елвіна Стжельке.
— Так, — відповіла Тесс. — Де я й знайшла свою сумочку. І каченя з плямою крові.
— Ваші трусики знайшлися в домі молодшого брата.
— У Малого Водія, так. Вони в моєму «Експідішені». І сумочка там. Хочете на них подивитися?
— Ні. А з револьвером як?
— Він теж у машині. З одним набоєм у барабані, — вона зачудовано подивилася на пані Ніл, думаючи:
— Ми на громадському майдані, сидимо в парку, Тесс. А ще ж удома в моєму автовідповідачі є теж щось на зразок зізнання.
Тесс моргнула. От, про це вона зовсім й забула.
— Навіть якщо вам якось і вдалося б убити мене так, щоб нічого не помітили он оті дві матусі...
— Я не в тому стані, щоб убивати ще когось. Ні тут, ні деінде.
— Приємно чути. Бо якщо б ви навіть заопікувалися мною і моїм автовідповідачем, рано чи пізно хтось знайшов би того таксиста, котрий привозив вас вранці в суботу до «Стаґґер-Інн». А діставшись до вас, поліцейські побачили б, що на вас достатньо підозрілих синців.
— Авжеж, — кивнула Тесс, торкаючись рукою найгірших саден. — Ваша правда. То що тепер?
— По-перше, я гадаю, найрозумніше, що ви можете зробити, це якомога довше не з’являтися на людях, допоки ваше гарненьке обличчя не почне знову добре виглядати.