— Я теж цього не знаю, — кивнула Бетсі, — але я знаю дані Національної служби дослідження кримінальної віктимності[191], бо гуглила на цю тему. Шістдесят відсотків зґвалтувань залишаються невідомими правоохоронцям, судячи з тих даних. Три з кожних п’яти випадків. Гадаю, це ще невеликий відсоток, проте хто може сказати напевне? Поза уроками з математики важко доводити від’ємні числа. А насправді, так і неможливо.

— Хто зґвалтував вас? — запитала Тесс.

— Мій вітчим. Мені було тоді дванадцять. Він тримав ніж для масла в мене перед обличчям, поки це робив. Я тримала рот на замку — страшенно перелякалася, — але ніж зісковзнув, коли він кінчав. Мабуть, це було ненавмисно, а втім, хтозна...

Бетсі пальцями лівої руки відтягнула собі донизу нижню повіку лівого ока. Праву долоню вона підставила човником під нього, і в ту долоню акуратно викотилося скляне око. Порожня очниця була трохи почервонілою й підведеною вгору, немов задивилася на світ у зачудуванні.

— Біль був... ну, нема способу, яким можна описати той біль, насправді нема таких слів. Для мене це було, немов світ скінчився. А крові було... Багато її було. Мати доправила мене до лікаря. Вона наказала мені розповісти, що я бігла в самих панчохах і послизнулася в кухні на лінолеумі, який вона якраз перед тим наваксувала. Що я упала вперед головою і вийняла собі око об кут кухонного столу. Вона сказала, що лікар захоче побалакати зі мною наодинці і що вона на мене покладається. «Я знаю, він поробив тобі жахливе, — казала вона, — але якщо про це дізнаються люди, вони звинувачуватимуть мене. Прошу, дитинко, зроби це заради мене, і я тебе запевняю, нічого поганого з тобою ніколи більше не трапиться». Тож так я й зробила.

— А таке потім траплялося знову?

— Ще три чи чотири рази. І завше я тримала рота на замку, бо в мене залишилося лише одне око, котре могло теж стати пожертвою у протилежному випадку. Слухайте, ми тут уже закінчили чи ще ні?

Тесс зробила порух, щоб її обняти, але Бетсі, зіщулившись, ухилилася від обіймів. «Немов вампір, побачивши хрест», — подумала Тесс.

— Не треба цього, — промовила Бетсі.

— Але ж ...

— Розумію, розумію, красно дякую, солідарність, сестерство навіки, бла-бла-бла. Я не люблю, коли мене обнімають, оце і все. То ми вже тут закінчили чи ні?

— Ми вже закінчили.

— Тоді йдіть. І я на вашому місці викинула б револьвер у річку по дорозі додому. Ви спалили те своє зізнання?

— Так. Авжеж.

Бетсі кивнула.

— А я зітру те повідомлення, що ви його залишили на моєму автовідповідачі.