Стрітер цілу хвилину простояв перед своєю машиною, він уже ледь було знову не сів за кермо (опецькуватий чоловічок його не помічав; схоже було, той задивився на екран маленького портативного телевізора), а тоді в ньому пересилила цікавість. Він поглянув в обидва боки на дорогу, жодної машини не побачив — Подовження Гаррис-авеню, як і годилося, було мертвим цієї години, усі постійні пасажири місцевих авіаліній уже обідають по домівках, сприймаючи власний позараковий стан як щось гарантовано забезпечене — і перейшов чотири порожні смуги магістралі. Його худюща тінь, Привид Майбутнього Стрітера, сунула за ним.

Опецькуватий чоловічок звів на нього очі.

— О, вітаю, — промовив він. Перш ніж опецьок вимкнув телевізор, Стрітер встиг помітити, що той дивився «За лаштунками»[193]. — Як наші справи цього вечора?

— Ну, нічого не знаю щодо ваших, але мені краще, — відповів Стрітер. — Трохи запізно для торгівлі, чи не так? Вельми млявий тут рух після години пік. Задвірки аеропорту, та ви й самі це знаєте. Фактично ніхто не проїздить, окрім рідких вантажівок. Пасажири користуються Вітчем-стрит[194].

— Авжеж, — кивнув опецькуватий чоловічок, — але, на жаль, бюрократи з відділу зонування проти того, щоби такі маленькі придорожні бізнеси, як от мій, розташовувалися по людний бік аеропорту. — Він ще похитав головою на несправедливість цього світу. — Я збирався закритися о сьомій та й вертати собі додому, але мав передчуття, що може з’явитися ще один клієнт.

Стрітер подивися на столик, не побачив там жодної речі на продаж (якщо в пропозицію не входив телевізор) і усміхнувся.

— Навряд чи я можу бути тим вашим очікуваним клієнтом, містере...

— Джордж Лядвио, — назвався опецьок, підводячись, і простягнув відповідно пухку долоню.

Стрітер з ним поручкався.

— Дейв Стрітер. Але я дійсно не можу бути вашим клієнтом, бо жодного уявлення не маю, що саме ви продаєте. Спершу мені взагалі привиділося, ніби на вашій об’яві написано «подовження волосся».

— Ви бажаєте подовжити собі волосся? — перепитав Лядвио, критично його оглядаючи. — Я питаюся, бо, здається, воно у вас насправді починає рідшати.

— А невдовзі й зовсім вилізе, — зауважив Стрітер. — Я на хіміотерапії.

— Ой, пане. Вибачаюся.

— Нічого. Хоча який може бути сенс у тій хіміотерапії, коли...

Він знизав плечима. Як дивно легко розповідати про такі речі незнайомцеві, чудувався він. Навіть власним дітям він не міг цього розказати, хоча Дженет усе знала, звісно.