— Чому чоловік або жінка потребують подовження? Ви хоч коли-небудь питалися в себе про це?

— Звичайно, аякже, — відгукнувся Стрітер дещо різкуватим тоном. — Я працюю в банку, містере Лядвио. В «Ощадно-позиковому банку Деррі». Люди просять у мене подовжень кредитів постійно.

— Тоді ви самі знаєте, що люди потребують подовжень, аби компенсувати нестачу, іншими словами, куцість чогось: короткі кредити, короткі члени, короткозорість тощо.

— Йо, такий цей куцохвостий світ.

— Істинно так. Проте, навіть несьогосвітні речі мають свою магу. Негативну вагу, ту, що найгіршого роду. Тягар, знятий з вас, мусить бути пересунутим деінде. Простий закон фізики. Психогенної фізики, так би мовити.

Стрітер у захваті дивився на Лядвио. Миттєве враження, ніби той був повищав (і в його усмішці немовби зблиснуло дещо забагато зубів), тепер минулося. Перед ним стояв низенький, кругленький опецьок, у чиєму портмоне, мабуть, лежав постійний амбулаторний талон, виданий якщо не в «Джуніпер Гілл», то у психіатричній клініці «Акадія» в Бенгорі, точно. Якщо у нього взагалі є портмоне. Що він має напевне, так це вельми рельєфно розвинуту маячну фантазію, і саме вона в ньому причаровувала, саме це вабило його вивчати.

— Ви не проти, якщо я відразу перейду до суті справи, містере Стрітер?

— Прошу.

— Ви мусите пересунути ваш тягар. Говорячи просто, ви мусите зробити погано комусь іншому, якщо бажаєте, щоб погане прибралося з вас.

— Розумію.

І він дійсно розумів. Лядвио знову віщав, і тема його просторікувань була класичною.

— Але той хтось не може бути просто абиким. Як уже давно доведено традицією, анонімну пожертву практикували, але вона не працює. Ваш хтось мусить бути тим, кого ви ненавидите. Є хтось, кого ви ненавидите, містере Стрітер?

— Ну, я не в захваті від Кім Чен Іра, — зізнався Стрітер. — І ще, я гадаю, в’язниця була б надто комфортним рішенням для тих покидьків, котрі підірвали есмінець «Коул»[199], але не віриться мені, щоби їм таке...

— Або ви посерйознішаєте, або йдіть собі геть, — сказам Лядвио, знову здавшись вищим.