— Але...

— Спостерігайте. Чекайте. Насолоджуйтеся. І візьміть оце.

Він вручив Стрітеру бізнес-картку. На ній було надруковано: «ПОЗАКОНФЕСІЙНИЙ ДИТЯЧИЙ ФОНД», і адреса якогось банку на Кайманових островах.

— Податковий рай, — пояснив Лядвио. — Відсилатимете мої п’ятнадцять відсотків туди. Якщо недоплачуватимете, я дізнаюся. І горе тоді тобі, пестунчику.

— А що, як дізнається моя дружина, та почне ставити запитання?

— Твоя жінка має персональний рахунок. Окрім того, вона ніколи ніде не нишпорить. Вона тобі довіряє. Я правий?

— Ну... — Стрітер без здивування помітив, як, падаючи на руки Лядвио, з шипінням випаровуються дощові краплі. — Так.

— Звичайно ж, я правий. Нашу справу закінчено. Забирайся звідси, катай до своєї дружини. Я певен, вона тебе зустріне з розчепіреними обіймами. Завали її до ліжка. Встроми в неї свій смертний пеніс і уявляй собі, що це дружина твого кращого друга. Ти на неї не заслуговуєш, але нехай тобі щастить.

— А якщо я захочу відіграти назад? — прошепотів Стрітер. Лядвио подарував йому крижану посмішку, продемонструвавши гостроверху гряду канібальських зубів.

— Ти не зможеш, — сказав він.

Це було в серпні 2001 року, менш ніж за місяць до падіння веж-близнюків.

* * * * *

У грудні (фактично, того самого дня, як упіймали на крадіжці Вінону Райдер[215]) доктор Родерик Гендерсон оголосив Дейва Стрітера вільним від раку — і, на додаток, істинним чудом наших днів.

— Я не маю цьому пояснень, — сказав Гендерсон.

Стрітер мав, але тримав рот на замку.

Їхня зустріч відбувалася в кабінеті Гендерсона. В Клінічній лікарні Деррі, в тій консультаційній кімнаті, де Стрітер колись роздивлявся перші зображення свого чудесним чином оздоровленого тіла, в тому самому кріслі, в якому тоді був сидів Стрітер, тепер сиділа Норма Ґудх’ю і дивилася на менш приємні скани МРТ. Заціпенівши, вона слухала, як лікар пояснював їй — якомога делікатніше пояснював, — що пухлина в її лівій груді це насправді рак, і він уже поширився на її лімфатичні вузли.

— Ситуація погана, проте не безнадійна, — казав лікар, тягнучись через стіл, щоби торкнутися захололої руки Норми. Вій усміхнувся. — Ми з вами хочемо негайно розпочати сеанси хіміотерапії.

* * * * *

У червні наступного року Стрітер нарешті отримав підвищення. А Мей Стрітер прийняли до магістратури Школи журналістики Колумбійського університету. Щоб відзначити ці події, Стрітер із дружиною вирушили у давно омріяну ними відпустку на Гаваї. Вони часто кохалися. В останній день їхнього перебування на острові Мауї їм зателефонував Том Ґудх’ю. Зв’язок був поганий, Том ледь говорив, але головне було зрозумілим: Норма померла.