— Гадаю, мені треба зробити невеличкий візит до відповідного закладу.

— Пиво не купуєш, пиво орендуєш лиш на якийсь час, — мовив Ґудх’ю і вибухнув реготом. Так, ніби він сам, особисто, оце тільки щойно на цьому місці вигадав цю фразу.

— Правдиві слова, бо так воно й є, — кивнув Стрітер. — А тепер вибач мені.

— Ти дійсно маєш кращий вигляд, — гукнув Ґудх’ю вслід Стрітеру, котрий уже піднімався східцями.

— Дякую, — кинув Стрітер, — старий друже.

* * * * *

Він зачинив двері вбиральні, натиснув кнопку на замку, ввімкнув світло і — вперше за все життя — навстіж відкрив дверцята шафки з медикаментами в чужому домі. Перше, на чому зупинився його погляд, вельми зігріло йому душу: тюбик шампуні «Тільки для чоловіків». А ще там стояли кілька слоїків з аптечними сигнатурами.

Стрітер подумав: «Люди, що залишають свої ліки у ванній кімнаті, котрою можуть користуватися гості, просто самі напрошуються на неприємності». Ні, нічого такого аж надто і сенсаційного тут не було: Норма приймала ліки від астми; Том від тиску — атенолол — і був там ще якийсь крем для шкіри.

Слоїк з атенололом стояв напівпорожній. Стрітер дістав одну пігулку, засунув її собі до кишені-пістончика джинсів і змив в унітазі воду. Ванну кімнату він залишав з відчуттям людини, котра щойно нишком прокралася через кордон до чужої країни.

* * * * *

Наступний вечір був хмарним, але Джордж Лядвио так само сидів під своєю жовтою парасолею й знову дивився «За лаштунками» по портативному телевізору. Там щось ішлося про Вітні Х’юстон, котра позбавилася підозріло великої ваги одразу ж, як підписала напрочуд вигідний новий контракт з рекординговою компанією. Лядвио позбавився цієї плітки легким порухом своїх опецькуватих пальців і, усміхнений, звернувся до Стрітера.

— Ну, то як почуваєтеся, Дейве?

— Краще.

— Так?

— Так.

— Блювали?

— Сьогодні ні.

— Їли?