— З їхнім щастям та дитина народиться калічною, — сказав Стрітер одного вечора, коли вони з дружиною, щойно покохавшись, лежали в ліжку.

— Замовкни! — скрикнула шокована Дженет.

— Коли про щось промовляєш, воно не здійснюється, — пояснив Стрітер, і невдовзі обидва зайчики-цьомчики заснули в ніжних обіймах.

Того року чек для «Дитячого фонду» був на тридцять тисяч доларів. Стрітер підписав його зі спокійною душею.

* * * * *

Дитя Ґрейсі народилося у розпал снігової бурі 2008 року. Добра новина полягала в тому, що на ньому не було ознак каліцтва. Поганою новиною стало те, що воно народилося мертвим. Той їхній клятий сімейний дефект серця. Ґрейсі — беззуба, безмужня й нездатна нічого унюхати носом — запала в глибоку депресію. Стрітер вважав, що це ознака загалом здорового розуму. Якби вона почала прогулюватись, насвистуючи «Не переймайся, будь щасливим»[226], він порадив би Томові замкнути на ключ всі, які є в їхній хаті, гострі предмети.

Розбився літак з двома членами рок-гурту «Blink-182»[227] на борту. Погана новина, загинуло чотири людини. Добра новина, натомість вижили рокери... хоча один з них невдовзі таки помре.

— Я образив Господа... — сказав Том Ґудх’ю під час однієї з вечер, котрі двоє друзів тепер називали «холостяцькими вечорницями». Стрітер сам приніс для них спагеті з «Кара Мама» і геть підчистив власну тарілку. Том Ґудх’ю ледь торкнувся своєї порції. В іншій кімнаті Ґрейсі з Карлом дивилися по телевізору «Американського ідола»[228], Ґрейсі мовчки, колишній студент Емерсон-коледжу гугукаючи й щось лепечучи. — Я не знаю, яким чином, але образив.

— Не говори так, бо це неправда.

— Ти цього знати не можеш.

— Я точно знаю, — співчутливо промовив Стрітер. — Це дурна балачка.

— Як скажеш, друже. — Очі Тома наповнились сльозами. Сльози покотилися по щоках. Одна слізка зачепилася за зморшку на його неголеній щоці, повисіла там якусь мить, а тоді скрапнула в неторкнуте спагеті. — Дякувати Богу за Джейкоба. З ним усе гаразд. Працює зараз у Бостоні на якійсь телестанції, а дружина його бухгалтеркою в «Браямі й Жіночому шпиталі»[229]. Час від часу вони бачаться з Мей.

— Це просто чудово, — сердечно промовив Стрітер, сподіваючись, що Джейк своєю компанією ніяким чином не запаскудить життя його дочці.

— І ти ось усе ще навідуєш мене. Я розумію, чому не приходить Джен, і не тримаю образи на неї, але... я так чекаю цих вечорів. Вони, немов ниточка, що пов’язує мене з минулими часами.

«Авжеж, — подумав Стрітер, — минули ті часи, коли ти мав усе, а я мав рак».