Дженет перестала ходити зі Стрітером на вечері до Тома,

— Я не в силах цього витримувати, — призналася вона. — Не через те, що Карл човгає, і не тому, що штани в нього мокрі іноді, а через вираз його очей, він немов пам’ятає, яким колись був, але не може пригадати, яким чином опинився в теперішньому стані. А ще... я не знаю... в його очах завжди присутня якась надія, від чого мене бере відчуття, що все в житті — це лише жарт.

Стрітер розумів, що вона має на увазі, і сам часто міркував про це, вечеряючи зі своїм старим другом (без Норми, без її куховарства, на столі тепер були здебільшого куплені у крамниці готові страви). Він отримував насолоду, дивлячись, як Том годує свого вбогого сина, і також насолоджувався виразом надії на обличчі Карла. Воно ніби промовляло: «Це все мені сниться, але скоро я прокинусь». Джен була права, це жарт, але жарт доволі вдалий.

Якщо добре про це поміркувати.

* * * * *

У 2004 році Мей Стрітер отримала роботу в газеті «Бостон Глоб» і оголосила себе найщасливішою дівчиною в США. Джастін Стрітер створив гру «Рок-Хата», котра стане бестселером року, аж поки поява «Гітарних Героїв»[220] не зробить її застарілою. На той час Джас уже розробляв комп’ютерну програму з компонування музики під назвою «Ти Могеш, Бейбі»[221]. Старший Стрітер отримав підвищення і став керівником філії, пішли чутки, що в недалекому майбутньому він посяде крісло голови регіонального відділення банку. Він повіз Дженет до Канкуну[222], вони там фантастично відпочили. Вона почала називати його «мій зайчик-цьомчик».

Бухгалтер з Томової «Сміттєзбиральної & Сміттєпереробної компанії» привласнив два мільйони доларів і зник у невідомому напрямку. Аудит, який слідом за цим відбувся, виявив, що фірма взагалі перебуває у вельми хисткому стані; схоже було на те, що той поганець бухгалтер надкушував її роками.

«Надкушував? — подумав Стрітер, читаючи про це статтю в «Деррі Ньюз». — Це більше схоже на вигризання».

Том більше не виглядав на тридцять п’ять; він скидався на шістдесятирічного. І мабуть, сам про це знав, бо перестав підфарбовувати собі волосся. Стрітер втішився, побачивши, що воно в нього не посріблявіло під колишнім штучним кольором; волосся Тома Ґудх’ю виявилося безживним, невиразно-сірим, як парасоля Лядвио, коли той почав її складати. Це колір волосся, вирішив Стрітер, тих старих, котрі, сидячи на паркових ланах, годують голубів. Назвімо його «Тільки для лузерів».

* * * * *

У 2005 році футболіст Джейкоб, котрий замість коледжу (куди його прийняли б на повноцінну спортивну стипендію) пішов працювати в помираючу компанію свого батька, познайомився з дівчиною, з котрою невдовзі й побрався. Невеличка бадьора брюнеточка на ім’я Каммі Доррингтон. Стрітер зі своєю дружиною погодилися, що церемонія була гарною, хоча весь час упродовж неї щось гугукав, белькотав і гиготав Карл Ґудх’ю, ба навіть попри те, що найстарша з дітей Тома — Ґрейсі — наступила собі на край довгої сукні при виході з церкви, впала зі сходів й зламала ногу в двох місцях. Допоки це не трапилося, Том Ґудх’ю виглядав майже схожим на себе колишнього. Щасливим він виглядав, іншими словами. Стрітер не ображався на це його невеличке щастя. Він гадав, що навіть у пеклі люди вряди-годи отримують можливість сьорбнути трішки водички, хоча б заради того, щоби їм повною мірою усвідомити жах невситимої спраги, коли вона опанує ними знову.