— Ми прибудемо підтримати тебе, — пообіцяв Стрітер.
Коли він переповів новину Дженет, вона впала на готельне ліжко, ридаючи крізь притиснуті до обличчя долоні. Стрітер ліг поряд і, притиснувши її до себе, думав:
У грудні Стрітер відіслав до «Позаконфесійного дитячого фонду» чек на якихось трохи більше п’ятнадцяти тисяч доларів, провівши зменшення на цю суму у своїй податковій декларації.
* * * * *
У 2003 році Джастін Стрітер потрапив у «Почесний список деканату» Університету Браун[216] і — ніби жартома — створив відеогру під назвою «Проведи Файдо додому»[217]. Сенс гри полягав у тому, що собаку на повідку треба провести додому з торгівельного центру, уникаючи по дорозі небезпечних водіїв, речей, що падають із балконів високих поверхів, та зграї скажених старих леді, котрі називали себе «Бабці Гицелі». Стрітер сприйняв це як забавну витівку (і Джастін запевняв його, що робив саме пародію), але компанія «Геймз Інкорпорейтед» глянула лише одним оком і запропонувала їхньому гарному, з розвинутим почуттям гумору синочку сімсот п’ятдесят тисяч доларів за права на його гру. Плюс роялті. Джас купив і моїм батькам гармонійну пару джипів «Toyota Pathfinder»[218] — рожевий для леді, блакитний для джентльмена. Дженет просльозилася, обняла його і назвала його дурненьким, імпульcивним, шляхетним і взагалі пречудовим сином. Стрітер повів його до таверни «Роксі» й пригостив «Старенькою рябою курочкою».
У жовтні, повернувшись до гуртожитку, сусід по кімнаті Карла Ґудх’ю в «Емерсон-коледжі»[219] знайшов його долілиць на підлозі в кухні, де на пательні догорав поставлений смажитися сирний сендвіч. Карла, усього лише двадцяти двох років віком, уразив інфаркт. Лікарі, що розглядали цей випадок, відзначили стоншену стінку передсердя — вроджений дефект, про який ніхто не здогадувався. Карл не помер; сусід знайшов його вчасно, до того ж він знався на прийомах термінової серцево-легеневої реанімації. Але від пережитої гіпоксії вродливий, моторний юнак, котрий незадовго перед тим подорожував Європою з Джастіном Стрітером, перетворився на ледь човгаючу тінь себе колишнього. Він не завжди міг контролювати потяг до дефекації й сечовипускання, він губився, якщо заходив далі кількох кварталів від дому (він знову мешкав зі своїм батьком, котрий усе ще перебував у скорботі), а мова його перетворилася на недоладне белькотіння, зрозуміти яке був здатен лише Том. Том Ґудх’ю найняв для нього компаньйона-доглядача. Той робив йому сеанси фізіотерапії і стежив за тим, щоби Карл не забував перевдягатися. Також він кожні два тижні водив його на «прогулянки». Найчастіше такою «прогулянкою» було відвідування цукерні-морозивниці «Мрія ласунів», де Карл завжди отримував фісташковий пломбір, розмазуючи його собі по всьому обличчю. Після чого компаньйон мусив його терпляче витирати вологими серветками.