— У мене є страховка, — промовив одного вечора Том Гудх’ю. Він дуже схуд, одяг на ньому висів мішкувато. Очі мав осоловілі. Його почав мучити псоріаз, він раз у раз чухав собі руки, залишаючи на їх блідій шкірі довгі червоні смуги. — Я вбив би себе, якби вірив, що можу зробити це так, щоб воно не скидалося на самогубство.
— Я не хочу навіть і чути про такі речі, — сказав Стрітер. — Усе перейде на краще.
У червні відкинув ратиці Майкл Джексон. У серпні те саме зробив Карл Ґудх’ю, вдавившись на смерть шматком яблука. Доглядач міг би провести йому прийом Гаймліха[231] і врятувати Карла, але доглядача звільнили через брак коштів ще шістнадцять місяців тому. Ґрейсі чула, як Карл булькотав, але вирішила, що це «звичайний його белькіт». Доброю новиною було те, що Карл також мав страховку. Скромний поліс, але цього вистачило на його поховання.
Після похорону (Том Ґудх’ю прорюмсав усю процедуру, тримаючись за руку свого кращого друга) Стрітера вразив напад великодушності. Він знайшов адресу студії Кіфера Сазерленда і послав йому «Велику книгу»[232]. Цей подарунок, либонь, відразу ж опинився в кошику для сміття, він це розумів (разом із численними іншими шанувальниками «Великої книги», котрі надсилали її акторові впродовж останніх років), проте хтозна. Чудеса подеколи трапляються.
На початку вересня 2009-го, одного по-літньому спекотного вечора Стрітер із Дженет приїхали на дорогу, що тягнеться поза технічним боком аеропорту Деррі. Ніхто наразі не робив бізнесу на гравійному майданчику перед сітчастою огорожею, тож Стрітер заїхав прямо туди своїм гарним блакитним «Слідопитом», зупинив машину і обняв рукою за плечі дружину, в котру був закоханий ще дужче, ніж завжди. Сонце схилялось до обрію червоною кулею.
Він обернувся до Дженет і побачив, що вона плаче. Торкнувшись її підборіддя, він повернув її лице до себе і поцілунками висушив з нього сльози. Вона почала посміхатися.
— Що з тобою, серденько?
— Я думала про Ґудх’ю. Ніколи я не чула про родину, котра зазнавала б такої безперервної низки гірких знегод.